Новий артефакт Маневицького краєзнавчого музею – наконечник давньоруського списа
На заплавах річки Стир (урочище «Луг»), біля с.Копилля Маневицького району під час земляних робіт Олексій Лопоха знайшов давньоруського наконечника від списа ХІІ – ХІІІ ст.. який як цінний історичний та науковий експонат краю передано до Маневицького краєзнавчого музею.
Згідно висновку судового експерта Волинського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Михайла Кравчука наданий на дослідження артефакт відноситься до давньоруських наконечників до списа ХІІ – ХІІІ ст. 4 типу, – пише директор Маневицького краєзнавчого музею Петро Хомич.
Часто такі знахідки продають на місцевих ринках. Таке приватне колекціонування вимиває величезну кількість артефактів з наукового обігу та руйнує археологічні пам’ятки. Але в даному випадку, я щиро дякую заступнику начальника – начальнику слідчого відділення Сергію Редьку та заступнику начальника слідчого відділення Олексію Нерубайлу за переданий до Маневицького краєзнавчого музею вилучений наконечник давньоруського списа ХІІ – ХІІІст.., який має історичну та наукову цінність. З метою виготовлення облікової документації, на даний час ми здійснюємо обстеження унікального експоната, проводимо первинну реєстрацію та наукову інвентаризацію.
Візуальне бачення знахідки – це вид держакової зброї, а саме наконечник списа (передня частина, що безпосередньо поражає ціль). Спис був важливим елементом зброї ближнього бою який давав ратнику в рукопашному бою низку переваг, служив допоміжним засобом ураження ворога в бою, коли при наближенні до нього можна було його метнути.
Переважно, це допоміжна зброя пішого воїна, яку використовували у бою один раз. Про неї не раз згадується у літописних повідомленнях: “Ляхом же крепко борюще и соуличами мечюще”, “и соулици его кроваве соущи”. Він був довшим за будь-яку іншу крім того, удар-укол списом забезпечував найлегший прийом ураження навіть броньованого воїна. Наконечник списа виготовлений із металу сірого кольору, який притягується магнітом, поверхні наконечника повністю покриті корозією металу у вигляді раковин, різної глибини та форми.
Конструктивно складається з пера та втулки для кріплення на ратище. Перо широколезе, сплощеної листоподібної форми, у поперечному перерізі має ромбоподібну форму, складається з двох лез сходження які утворюють масивне вістря списа. Вістря списів були типовими для Західної і Центральної Європи зразками зброї, а наконечники списів у Північній Європі знаходять застосування ще в “епоху вікінгів”.
Але хочу наголосити, що характерною, а головне на сьогодні рідкісною, знахідкою для Волині саме є листоподібні сулиці. Їх використовували піхотинці як допоміжне метальне знаряддя, коли неможливо було наблизитися до противника, що властиве для заплавів річки Стир.
пише директор музею Петро Хомич
Загальна довжина – 399мм., довжина пера – 290 мм., максимальна товщина пера – 25мм. На пері та на втулці для кріплення на ратище, жодних маркувальних позначень не виявлено. Задовільний стан збереженості та невелика кількість наявних зразків даного типу, що дійшли до нашого часу, має наукове значення, а тому становить історичну цінність.
Щодо історичного періоду та території на якій знайдено артефакт – це басейн р. Стир, що історично збігається з територією Волинського князівства. Сучасні дослідники сходяться на думці стосовно значної ваги нашого регіону у період формування території Київської держави у X ст. Саме тут певний час проходив західний кордон Київської держави. Протягом усього періоду X–XII ст. Маневиччина була місцем важливих військових подій західного регіону Русі. Саме протягом XI ст. на території Маневиччини постали новозбудовані підтрапецієподібні в плані городища т. зв. “волинського” типу, з якими пов’язуються князівські фортеці Чорторийська, Четвертні, Городка. Не виключене західнослов’янське походження цього типу укріплень. У такому разі вони тісно пов’язані з русько-польською боротьбою за цей регіон. Близько рубежу X–XI ст. опорні пункти регіону наповнюють дружини, що складались із варягів та степовиків. У першій половині XI ст. регіон Волинське Полісся залишається плацдармом Русі на Волині, а протягом другої половини XI – на початку XII ст. тут відбувається процес освоєння території великокнязівською владою.
Під час освоєння землі великокнязівською владою велика кількість княжих дружинників осіла також вздовж головних сухопутних шляхів зокрема в Колках (городище XI ст., ур. «Романів» та в Семках (городище XI ст., ур. «Сватина гора»). У другій половині Х – на початку ХІ ст. серед фортець–опорних пунктів утвердження влади київських князів у регіоні головними стають Чарторийськ (городище та городище «Замок» XI – XIII ст.) та Четвертня, (городище, ур. «Дзедзінок», у заплаві р. Стир XII – XIII ст.). Свідченням місця стабільного проживання бояр-дружинників передусім є курган «Татарська гора» в с. Старосілля IX – XI ст.., який сконцентрований в околиці княжих міст вздовж річки Стир, Археологічні джерела підтверджують думку, що найпотужнішими осередками освоєння Київською державою території Волині стають переважно майбутні центри уділів Волинської землі зокрема князів Чарторийських та Четвертинських. Після його завершення, у середині XII ст. Маневиччина стає ареною протиборства різних князівських груп у боротьбі за великокнязівський престол.Проведене автором зіставлення знахідок з території Волині показує високий рівень військової справи на момент т. зв. остаточного “окняжіння” Чарторийськими та Четвертинськими території Маневиччини.
Немає певності, що чисельне скандинавське та південне озброєння належало саме великокняжим дружинам, які були розквартировані у князівських фортецях на території Волині зокрема і на Маневиччині. У такому разі ними, окрім вище наведених городищ т. зв. “волинського” типу, відоме городище XI – XIII ст., розташоване в с. Городок. Колківське, Семківське та Городоцьке городища занепали після жорстокого погрому, вчиненого на початку XII ст., ймовірно, саме великокняжими дружинами в процесі т. зв. остаточного “окняжіння” території Волинського Полісся.
В цей період, високий ступінь розвитку металообробного ремесла на території Волині давав можливість виробляти усі види високоякісної зброї і був одним із показників культурного рівня суспільства, яке неможливо розглядати у відриві від виробництва, соціального середовища та тих прошарків і груп, із яких складалося військо. Знайдений цей експонат, унікальна знахідка «Маневицький човен – моноксил» ХІІ ст.. та знаряддя праці майстра-ювеліра волинської школи в човні (все поруч), ствердно дають відповідь що вони є яскравим прикладом (адже човен такої збереженості, таких розмірів та морехідних якостей свідчить) про розвинуте суднобудівництво у нашому краї і розвинуте судноплавство на річці Стир.
Такі експонати є єдині на Волині та Україні, а можливо і в Європі. У світлі нових археологічних досліджень, зокрема вищеназваних знахідок якими збагатився Маневицький краєзнавчий музей, можна дійти висновків, які характеризують про розвинуту військову справу, господарське, торгівельне і соціальне життя давньоруського суспільства на теренах Маневиччини.
Петро ХОМИЧ – директор Маневицького краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України, член Національної спілки краєзнавців України.
