Медіа ресурс селища Маневичі

Круглий стіл, диванчики, а також кухня для вчителів у Костюхнівській школі

Після уроків Василь Степанович Давидюк переодягається в робочий одяг і йде щось робити в школі. Наприклад, допомагати робітникам перекривати дах… Він із родиною мешкає у вчительському будинку навпроти школи. В Костюхнівку Давидюки потрапили років із тридцять тому, і зманили їх саме службовою квартирою, що для молодих педагогів було дуже актуальним. Каже, збиралися пожити з рік, обдивитися, а вийшло, що зупинилися тут на ціле життя.

Перша його вчительська школа була в селі Градиськ цього ж Маневицького району. «Якщо і збереглася де первісна поліська природа, то ще в Градиську», — каже він, пригадуючи, як дивувався: чи то село в лісі, чи то ліс у школі?.. По дорозі на роботу міг назбирати навіть грибів. Із Градиська родом і його дружина, Катерина Дементіївна.

Службова квартира та талант до малювання з дитинства, напевне, і спонукали Василя Степановича уквітчувати шкільне подвір’я. Він дуже любить садити квіти, розробляти ландшафтний дизайн, доглядати за рослинами, сам висаджує рослини, охоче бере в руки сапку чи лопату. А життя «на поверсі» і невеликий клаптик землі біля будинку не дають розгорнутися його творчій натурі. Інакше б, якби мав котеджика, ми побачили б і біля нього царство рукотворної природи на зразок того, що створено біля школи. Кілька років тому костюхнівські квітники представляли на всеукраїнському конкурсі в Києві, переможцями не стали, але диплом отримали. Але мало яка школа насправді сконкурує те, що створено в Костюхнівці. Повз школи проходить траса на Вараш, місто-супутник Рівненської атомної станції. Люди їдуть, ідуть, зупиняються помилуватися, а часто в автобусі Василь Степанович (будучи інкогніто для пасажирів) чує захоплені відгуки про шкільне подвір я.

Навіщо це йому? Обов’язково виникає таке запитання. Каже, що як людину все ж зустрічають по одягу, а вже по розуму проводжають, так і установу, а тим паче освітянську. Бо, крім знань, які діти тут отримають, вони вчаться працювати і творити красу біля своїх обійсть. Адже квітники, альпійські гірки, озерця і фонтанчики, ковані арки — все це справа не лише директора. Вчителі робили «рейди» в ліс, де збирали шишки, заготовляли кору, якою всипали землю на квітниках, тут усе продумано. «Поспілкувалися, попрацювали дружно, кави попили, добру справу зробили!», — каже директор. Школа повинна бути естетично оформлена, вважає він, а не щоб росли біля неї бур’яни, та й навіть усе подвір’я — в плитці — йому не імпонує. Нещодавно на подвір’ї змінили дизайн на більш сучасний, висаджують квіти, які вічнозелені, не бояться приморозків. І навіть цієї осінньої пори тут усе квітує і пахне!

А де беруть розсаду? Діляться нею вчителі, батьки, багато чого купують, бо вибір тепер же неймовірний. А гроші звідки? Просить директор у спонсорів, в окрузі він має авторитет, роботу його видно, то ж не шкодують, Бо школа ніколи б на таке не заробила, і не може, власне, заробляти.

СПОРТЗАЛ…

Уперше в Костюхнівці я побувала шість років тому, щоб поспілкуватися з волинськими пластунами, що тут таборували. Квартирували ж вони в приміщенні культурного Центру діалогу. А Центр… відкрили поляки. Для поляків невелике волинське село Костюхнівка є знаковим з тієї причини, що тут, як вважають вони, і зачиналася боротьба за незалежність Польщі. Тут у липні 1916 року відбулася битва легіонерів із російським військом, легіонерами командував майбутній польський президент Пілсудський. Поблизу села в тридцятих роках минулого століття насипали так звану Польську гору — на пам’ять про битву, в навколишніх лісах облаштували меморіал загиблих легіонерів.

Для свого культурного центру поляки придбали і старе приміщення костюхнівської школи. Перебудували, добудували ще один поверх, і нині це сучасна споруда, в якій, крім пластунів, відпочивають і харцери, і спільно — польські та волинські діти. Школа, яку очолює Василь Давидюк, має завдяки історії села і культурному Центру діалогу гарну міжнародну співпрацю. А вісім мешканців села мають тут роботу, бо в цій донедавна волинській глибинці часто бувають поважні зарубіжні делегації, проводяться різноманітні культурні імпрези. І місцева школа — їхній активний учасник. Вона — по сусідству з культурним Центром діалогу. Хотіли поляки ще й землю біля школи купити, та її передали лише в короткотривалу оренду. «А напередодні Євро-2012 село втратило можливість отримати сучасний стадіон із тренажерами та м’яким покриттям, — каже Василь Давидюк, проводячи мене біля спортмайданчика, обладнаного Центром діалогу. — Вартість такого стадіону була мільйон злотих, але хто піде на такі витрати, якщо земля під ним твоя — тільки на два роки?.. Віддали той стадіон десь на Львівщину… А за два місяці й землю в Костюхнівці дали полякам у довготривалу оренду. Сільська молодь грала на цьому стадіоні в футбол, доки сніг не випав». Але спортзал нам усе одно був потрібен.

Старе (1936 року побудови) аварійне приміщення школи віддали під реконструкцію полякам, а учнів перевели в приміщення дитячого садочка: шикарне, величезне, для дитсадка завелике, а для школи… Найпершою і найбільшою проблемою є вузькі коридори, не пристосовані для гамірних перерв. Не вистачає класних кімнат уже, бо класи досить-таки наповнені. «Коли я чую від колег-директорів, що в них пустує крило в приміщенні, думаю: мені б ваші проблеми! Я знайшов би, як його використати», — ділиться Василь Степанович. Він навіть етнографічний музей облаштував у закутку між класами, і він досить органічно тут розмістився, ще й не зачинений на замок.

А спортивний зал облаштував у… колишній старій котельні. Ніколи сьогодні не впізнаєш у просторому, з високими стелями приміщенні спортивного залу старої котельні, мало хто вірив, що через численні перегородки тут щось зроблять. Ще хотів директор зробити, як і належить, роздягальні та душові, проте поки що не зміг. Але, впевнена, він це також зробить. Під стіною спортивного залу буяють квіти, які ростуть натурально на піску. «Перше, що ми зробили, посадивши їх, це придбали довгий шланг, і техпрацівники стабільно поливають квіти. Якщо доглядати, то й на піску виростуть!», — каже Василь Степанович. Він дякує колишньому очільнику Маневицької РДА Андрієві Линдюку, за підтримки якого в Костюхнівській школі вдалося зробити багато, і цей спортзал — також. Линдюка вже немає, а кошти на перекриття даху школи, виділені за його сприяння, є, і робітники поспішають зробити роботу до дощів.

КУХНЯ ДЛЯ… ВЧИТЕЛІВ

Побувати в Костюхнівці мені всі ці шість років заважала страшна дорога від «бетонки», траси Київ — Варшава, до села. Два рази колись їхала нею, повторити не хотілося. А Костюхнівка ж майже за 40 кілометрів від районного центру. Та цього разу їхала вже дорогою «по якій можна котити яйце», це проект, втілений у «часи Линдюка», завдяки співпраці Маневич із польськими партнерами. Старенький шкільний автобус, який привозить учнів із села Вовчицьк у Костюхнівку, долає 5 кілометрів дороги всього за 4—5 хвилин.

Але «зманив» мене в Костюхнівку директор, обмовившись, що цього року змогли докорінно змінити приміщення для вчительської. «Поставили великий круглий стіл, аби вчителі спілкувалися, а не сиділи кожен за своїм столиком, бачачи лише спину колеги, — казав директор. — Облаштували в учительській ще дві зони з диванчиками, а також і кухню». Кухню? В учительській? Треба їхати навіть поганою дорогою.

Що скажу після побаченого? Напевне, і в міських школах не побачиш такої продуманої і навіть розкішної обстановки. З меблями допоміг район, а ось гроші на ремонт Давидюк шукав уже сам. Кухоньку відгородили з «апендиксу» в коридорі, тут маленька стіночка, стіл, біля якого можуть присісти чоловік 6—7, холодильничок, мікрохвильовка, чайник… Раніше вчителі просили ставити уроки в розклад підряд, щоб не сидіти голодними. А тепер можна і «вікно» мати. Тим паче що кілька вчителів у Костюхнівку доїжджають, троє навіть із Вараша. «Провести уроки — не така проста справа, — каже директор. — Із часом відчуваєш і втому, і певною мірою вигоряння, а ось така можливість випити чаю, кави, підживитися, як кажуть, поспілкуватися — це класно, я сам, хоч живу через дорогу від школи, інколи вранці не встигаю кави випити, то знаю, що зроблю це в школі».

А новою його мрією є… зимовий сад. Його б він облаштував у галереї-переході до приміщення сільського будинку культури. Крім зимового саду, були б там кімнати для ігор дітям, яким на перервах просто немає де побігати. І сам будинок культури отримав нове життя. Але «влада змінилася», поки питання «заглухло».

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Автор публікації

Офлайн 3 дні

#Маневичі

Інформаційний веб-ресурс #Маневичі – новини селища та району – це спеціальний портал, створений з метою інформування жителів про новини та події, які відбуваються в селищі та районі.
Коментарі: 0Публікації: 844Реєстрація: 15-03-2018


Вас може зацікавити
Авторизація
Реєстрація
Генерація паролю

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: