Хрещений батько Маневицького району
«Маневиччина — моя доля» — так називається нове видання Миколи Остапця, презентація якого відбулася 23 лютого у центральній районній бібліотеці.
Книжка «Маневиччина — моя доля».
У книжці опубліковані спогади про колишнього багаторічного керівника району, людину особливо цікавої долі, на жаль, уже покійну, Миколу Остапця. Земляки називають Миколу Прокоповича хрещеним батьком району. І мають на це серйозні підстави.
На місці піщаних дюн створив оазу
За своїм власним зізнанням у 1965 році їхав Микола Остапець у Маневичі неохоче, можна сказати з примусу. Його, секретаря Ківерцівського райкому партії, направляв сюди обком партії на посаду голови райвиконкому. Щойно відновлений після хрущовських експериментів Маневицький район вважався найвідсталішим. Що вже казати про самий райцентр — у той час невелике селище з населенням приблизно чотири тисячі осіб (нині — 12 тисяч). Побачене гнітило. Там, де сьогодні центральна площа й адміністративна будівля, височіли дюни піску з поодинокими акаціями, трохи південніше від нього, там де тепер готель, було погано замасковане кількома сосонками звалище, всюди вирви стихійних кар’єрів.
Та це була лише одна із проблем. Бракувало всього: кадрів, приміщень для установ, житла. Убогим було і сільське господарство. З гектара намолочували за ледве шість центнерів зерна, надій від корови становив лише 700 літрів. Бідні на перегній ґрунти, переважно супіски, потребували органічних добрив, а худоби було обмаль.
Одним із перших кроків молодого на той час керівника було наведення ладу в самих Маневичах. Потрібно було визначитися з розташування центру селища. За порадою звернулися до головного архітектора області В. Руденка та проектантів. Оглянувши непривабливий зовні населений пункт, вони пристали на пропозицію Миколи Остапця: починати треба із найбільш занедбаної частини селища — південної. Наприкінці березня 1965 року розпорядженням голови райвиконкому сюди направляють три бульдозери для вирівнювання та планування території. Працювали вони зранку до ночі цілий місяць. Адже йшлося про досить велику площу: майже шість гектарів. Після цього визначили орієнтири головних вулиць. Ось чому Маневичі сьогодні вражають своїм прекрасним і зручним для його населення плануванням, ошатністю. А зведена у ті роки на місці колишніх піщаних дюн будівля райкому партії і нині залишається найвеличнішою спорудою райцентру.
Не випадково розповідаємо про цей, можна сказати, момент зародження нового селища. Адже перебуваючи з 1965 по 1972 рік на посаді голови райвиконкому, а з 1972 по 1990 рік — першого секретаря райкому партії Микола Остапець зажив слави великого будівничого. Він часто виступав у ролі замовника, виконавця й архітектора в одній особі, починав і закінчував день на будівельних майданчиках. За чверть століття, коли він керував Маневицьким районом, тут було збудовано 25 добротних приміщень загальноосвітніх шкіл, 26 сільрад, 20 адміністративних приміщень колективних господарств, 21 дитячий садочок, 28 сільських клубів та будинків культури, десятки приміщень фельдшерсько-акушерських пунктів, господарських дворів, фермерських приміщень, майстерень, сотні кілометрів добротних доріг. А Маневичі стали одним із найкрасивіших райцентрів області. Назвіть, будь ласка, сучасного керівника районного масштабу у будь-якому куточку України, який би зумів зробити стільки за роки незалежності для свого краю. А часи, коли працював Остапець, теж не можна було назвати простими.
Микола Остапець — учасник Другої світової війни (фото зроблено 7 травня 2015 року).
Поважав людей за їхню працю
Другою великою любов’ю Миколи Остапця було сільське господарство. Він часто зустрічав зорю на колгоспних фермах, бував на ранішніх доїннях, зустрічався з механізаторами в полі. Був вимогливим, часом жорстким, але завжди справедливим. Ось один із прикладів його ставлення до людей, який пригадує колишня доярка із колгоспу «Світанок» (село Годомичі) Надія Перкевич.
«Стоїмо якось, говоримо, а наша подруга Ганя закриває рукою рота.
— Чого закриваєш? — питає.
— Зубів немає, — каже доярка.
— Ще в кого немає? — одразу звертається до всіх.
Розпитав і тут же наголосив, щоб завтра прибули до районної поліклініки. На другий день ми, беззубі, ще зранку прибули на прийом у стоматологічний кабінет. Таким чином без зайвої тяганини поставили зуби».
І таких прикладів жителі Маневиччини пригадують сотні. Бо керівник району міг помітити, що його доярки погано вдягнуті і направити на ферму автолавку з добротним одягом, допомогти забудовникам цеглою і пиломатеріалами, поцікавитися здоров’ям в інваліда і допомогти йому в лікуванні.
Район з одними з найбідніших в Україні землями багато разів виходив переможцем всесоюзного і республіканського змагання в галузі сільського господарства. Наприкінці 1980-х років на Маневиччині утримувалося 55 тисяч голів великої рогатої худоби (було 17 тисяч), урожайність зернових становила 32 центнери проти 6 в 1965 році. Щороку вносилося в ґрунт 850 тисяч тонн гною.
На презентації книжки «Маневиччина — моя доля» виступали і автори спогадів, і ті, кому довелося працювати безпосередньо з Миколою Остапцем. Усі відчували велич і людяність цієї неординарної особистості. Його праця відзначена дев’ятьма орденами, майже двома десятками медалей. Свого часу його кандидатуру висували на присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці. Але заздрісники не допустили цього. Мав Микола Остапець твердий характер, не любив і не вмів гнути спину перед високим керівництвом. Тому у «верхах» його не всі любили і часто перешкоджали.
Посібник — для сучасних керівників, підручник — для краєзнавців
Мало хто знає, що вийшовши на заслужений відпочинок, Миколі Прокоповичу призначили пенсію аж… 63 гривні. Тож довелося працювати, щоб не бути тягарем для дітей. Обіймав посаду начальника Маневицького районного управління водного господарства. І тут здобув славу — як відновлювач давніх джерел, прекрасний організатор і керівник.
Згадали на презентації добрим словом і дружину Миколи Остапця Ніну Федотівну, яка забезпечувала надійні тили у сім’ї, взяла на себе головний клопіт з виховання дочки Тетяни і сина Василя. Була оберегом Остапців, не покидаючи тим часом і працю вчителя біології і хімії, ставши «Відмінником народної освіти СРСР».
Як ми вже зазначали, Микола Остапець їхав за призначенням у Маневичі з примусу, але ця земля стала йому рідною. На ній він і знайшов вічний спочинок у 2018 році. Кладовище, де похований Микола Прокопович, теж одна із пам’яток його господарського хисту. Бо мало знайдеш на Волині, та й не тільки, таких упорядкованих некрополів, як у Маневичах. Це ще одне свідчення високої культури місцевої громади.
Книжка «Маневиччина — моя доля» вийшла у видавництві «Волиньполіграф». Надрукована вона на високоякісному папері, має тверду обкладинку і сотні ілюстрацій. Вони розповідають не лише про колишнього голову райвиконкому і першого секретаря райкому партії Миколу Остапця, а й про десятки інших керівних працівників і рядових трудівників краю, про зміни, які відбулися на Маневиччині в минулому вже столітті. Слід віддати належне творцям книжки Наталії Степанюк, Миколі Борбичу, Тетяні Литвиненко (дочці Миколи Остапця), а й зуміли залучити до її творення численний авторський колектив, передати дух і настрій епохи, яку ми ще пам’ятаємо, але молодь про неї знає мало. Видання книжки було б неможливим, якби не підтримка виконавчої і представницької гілок влади Маневицького району, депутатів. Як дехто зазначав на презентації, книжка може стати своєрідним посібником для сучасних керівників, підручником з краєзнавства для молодого покоління.
Фото автора.
