Архівні світлини церкви та дзвіниці 1714 року із села Граддя. ФОТО
Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького на своїй сторінці у Facebook показав унікальні архівні фото церкви 1714 року з с. Граддя та дзвіницю кінця ХІХ ст. з Маневицького району Волинської області. Цих об’єктів більше немає, – пише видання Хроніки Любарта.
9 жовтня 1974 року засіданням Вченої Ради музею народної архітектури та побуту було прийняте рішення про закупівлю церкви 1714 року та дзвіницю кінця ХІХ ст. з с. Граддя Маневицького району Волинської області.
В 1976 році під час наукової експедиції ці споруди оглядали члени львівської спеціальної науково-рестараційної виробничої майстерні (головним архітектором І. Могитичем, начальником НДРВ А.Новаківським, головним інженером НДРВ В.Логвином, начальником НДРВ Б.Кіндзельським, керівником історико-пошукової групи мистецтвознавцем Вуйциком В.С.). Виготовлено паспортизацію пам’яток, історико-архітектурну довідку, архітектурні обміри, ескізний проект реставрації, робочі креслення, кошториси реставраційний робіт. Документація опрацьована керівником історико-пошукової групи мистецтвознавцем Вуйциком В.С.
У своїй доповіді Вуйцик В.С. викладає цікаву інформацію:
«Дмитрівська церква 1714 р. в с. Граддя є цінною пам’яткою народного монументального зодчества Волині, а в топологічному відношенні рідкісним зразком дводільного храму. Вона розташована з краю села недалеко дороги в оточенні садиб.
В сучасному стані церква являє собою тридільну в плані тризрубну одноверху будівлю. Центральний об’єм накритий чотирибічним наметовим дахом, що завершується восьмигранним ліхтарем з цибулястою маківкою. Вівтар накритий трисхилим, а бабинець двосхилим дахом з виступаючим вперед причілком на чотирьох стовпах. Церква збудована з соснового дерева на дубових підвалинах, покладених на дубові колоди (стендарі). Бруси вінців нави і вівтаря старі тесані сокири, бруси бабинця новіші пилені.
Центральний зруб кладений в простий замок з одностороннім врізним потайним навскісним зубом і зв’язаний з вівтарною частиною при допомозі врубок. Бабинець характером обробки деревини, станом її збереження чітко відрізняється від старших нави і вівтаря. Він не зв’язаний з центральним об’ємом врубками, лише приставлений до нього при допомозі стовпів.
В пази нових стовпів запущені бруси вінців бабинця. Стіни нави і вівтаря зовні шальовані вертикально дошками, прикріпленими дерев’яними кілками та кованими цвяхами. Підвалини прикриті гонтовим дашком.
Всередині стіни бабинця і нави відкриті, вівтарні обиті дошками. Бабинець і центральний зруб перекриті плескатою стелею, вівтар має відкритий чотиригранний купол, який назовні скривається під трисхилим дахом. В наві в чотирьох кутах приставлені дерев’яні стяжки «лисиці».
Іконостас, який по стилю виконання можна віднести до ХІХ ст. сильно знищений, залишились лише намісні ікони і царські врата. У вівтарі збереглися три ікони ХVІІІ ст. : «Богородиця – одигітрія» на північній стіні. «Христос» на східній, та «Богородиця» на південній стіні. Ці ікони є цінними пам’ятками волинської школи живопису і мають музейну цінність. На стінах нави висять знищені образи на полотні і хоругви з ХVІІІ – ХІХ ст. досить примітивного виконання.
Виріз між бабинцем і навою , як це можна спостерігати візуально, розширений пізніше. Можливо бабинець з пилених брусів, шалівка з’явилися під час одного з ремонтів пам’ятки. У наві зберігся фрагмент сволока з датою «1714». Цим роком треба датувати будівництво Дмитрівської церкви.
Церква освітлюється в наві двома спареними вікнами з півночі і півдня, у вівтарі двома круглими, у бабинці двома прямокутними з північної і південної сторін. Дахи всіх трьох зрубів криті гонтами.
Візуального обстеження пам’ятки випливає, що бабинець приставлений до основного об’єму церкви значно пізніше. Про це говорить обробка будівельного матеріалу і спосіб з’єднання з центральним зрубом.
Перебудову церкви стверджують також свідчення місцевих жителів. Факт пізнішої прибудови бабинця дає підставу для висновку, що початково церква була дводільною і складалася лише з нави і вівтаря. Це підтверджується не тільки новим бабинцем, але й розширеним вирізом між бабинцем і навою.
Деяке світло на такий висновок кидають і письмові документи, що торкаються описуваної пам’ятки.
В «Клирових відомостях» за 1837, 1911 роки про Дмитрівську церкву в с. Граддя говориться, як про цвинтарну каплицю. Граддівська церква не була самостійною парафіяльною, а являлась приписною до Софійської церкви у сусідньому селі Копиль.
«Клирова відомість» за 1837 р. подає наступну інформацію про Дмитрівську церкву:
«… когда и кем сия каплица построєна, неизвестно. Зданием деревянная, крепкая, в малом виде».
Останню фразу «в малому виді» в даному випадку треба розуміти, як невеличку дводільну церковцю – каплицю. У цьому ж році в рубриці під назвою «Ведомость о кладбищенских церквах в Луцком уезде составляющих» згадується і Граддівська церква».
Те ж саме читаємо в «Клировій відомості» за 1911 рік:
«…Святодмитриевская церков кладбищенская, приписана к Святософийскому храму села Копиль».
Із збережених на сьогодні пам’яток знаємо, що невеличкі дводільні церкви називали каплицями і що в багатьох випадках вони ставилися на цвинтарях.
Невеличка, «в малому виді», як її називає «Клирова відомість», церква в Градді повністю забезпечувала потреби прихожан, оскільки село було зовсім малим. У 1837 р. в ньому нараховувалось 23 двори, в яких проживало 94 мужчин і 85 жінок. У 1911 році число дворів в селі збільшилось до 70.
Відносно датування пам’ятки є дещо незрозумілим той факт, що в «Клирових відомостях» (переглянуто описи більше як за 20 років) постійно повторюється одна і та ж інформація – «побудовано ким, невідомо», хоч зберігся сволок з датою «1714». Ця дата, безсумнівно, відноситься до будівництва церкви.
Для старих українських дерев’яних церков ХVІІ – ХVІІІ ст. характерним є відкритий до основи ліхтаря верх, а сам верх виконаний в зрубі. Граддівська церква перебудована в середині ХІХ ст., коли згідно урядового рескрипту відбувалася масова перебудова і обновлення волинських церков в дусі вимоги «височайшого синоду». Оскільки ще в 1911 р. вона згадується, як цвинтарна каплиця, то бабинець є прибудований пізніше цієї дати.
У південно-західній стороні церковного подвір’я стоїть розвалена, квадратна в плані, колись двоярусна дзвіниця. Нижній ярус виконаний в зрубі і перекритий плескатою стелею, верхній напевно був каркасний, служив для дзвонів.
Вихід на верхній ярус дзвіниці знаходився ззовні, про що говорить слід від драбини при східній стіні. З цієї сторони дощата підшивка І ярусу виступає на 1 м. З трьох інших сторін підшивна дошка виступає на 50 см. Вхід до дзвіниці в північній стіні. В південній стіні невеличке квадратне вікно розміром 72х70 см. В північному куті західної стіни прорізаний отвір розміром 32х35 см. Через цей отвір виходив комин від печі.
За розповідями старожилів села в цій дзвінниці жив «батюшка».
Із заходу до церковного подвір’я примикає сільська дорога. Огорожа з вориння…»
9 березня 1977 року була укладена угода про купівлю і будівництво даних споруд на території Музею народної архітектури та побуту у Львові. По даній угоді архітектурні об’єкти передавались музею безкоштовно (так як знаходились в аварійному стані). Будівництво повинне закінчитись до 25 грудня 1977 року. Вартість робіт 5 109 крб».
На жаль, церква 1714 року з с. Граддя та дзвіниця кінця ХІХ ст. Маневицького району Волинської області до Музею народної архітектури та побуту не була перевезена. До наших днів даний об’єкт не зберігся.
Автор публікації
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: