Архівні світлини церкви та дзвіниці 1714 року із села Граддя. ФОТО

Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького на своїй сторінці у Facebook показав унікальні архівні фото церкви 1714 року з с. Граддя та дзвіницю кінця ХІХ ст. з Маневицького району Волинської області. Цих об’єктів більше немає, – пише видання Хроніки Любарта.

9 жовтня 1974 року засіданням Вченої Ради музею народної архітектури та побуту було прийняте рішення про закупівлю церкви 1714 року та дзвіницю кінця ХІХ ст. з с. Граддя Маневицького району Волинської області.

В 1976 році під час наукової експедиції ці споруди оглядали члени львівської спеціальної науково-рестараційної виробничої майстерні (головним архітектором І. Могитичем, начальником НДРВ А.Новаківським, головним інженером НДРВ В.Логвином, начальником НДРВ Б.Кіндзельським, керівником історико-пошукової групи мистецтвознавцем Вуйциком В.С.). Виготовлено паспортизацію пам’яток, історико-архітектурну довідку, архітектурні обміри, ескізний проект реставрації, робочі креслення, кошториси реставраційний робіт. Документація опрацьована керівником історико-пошукової групи мистецтвознавцем Вуйциком В.С.

У своїй доповіді Вуйцик В.С. викладає цікаву інформацію:

“Дмитрівська церква 1714 р. в с. Граддя є цінною пам’яткою народного монументального зодчества Волині, а в топологічному відношенні рідкісним зразком дводільного храму. Вона розташована з краю села недалеко дороги в оточенні садиб.

В сучасному стані церква являє собою тридільну в плані тризрубну одноверху будівлю. Центральний об’єм накритий чотирибічним наметовим дахом, що завершується восьмигранним ліхтарем з цибулястою маківкою. Вівтар накритий трисхилим, а бабинець двосхилим дахом з виступаючим вперед причілком на чотирьох стовпах. Церква збудована з соснового дерева на дубових підвалинах, покладених на дубові колоди (стендарі). Бруси вінців нави і вівтаря старі тесані сокири, бруси бабинця новіші пилені.

Центральний зруб кладений в простий замок з одностороннім врізним потайним навскісним зубом і зв’язаний з вівтарною частиною при допомозі врубок. Бабинець характером обробки деревини, станом її збереження чітко відрізняється від старших нави і вівтаря. Він не зв’язаний з центральним об’ємом врубками, лише приставлений до нього при допомозі стовпів.

В пази нових стовпів запущені бруси вінців бабинця. Стіни нави і вівтаря зовні шальовані вертикально дошками, прикріпленими дерев’яними кілками та кованими цвяхами. Підвалини прикриті гонтовим дашком.

Всередині стіни бабинця і нави відкриті, вівтарні обиті дошками. Бабинець і центральний зруб перекриті плескатою стелею, вівтар має відкритий чотиригранний купол, який назовні скривається під трисхилим дахом. В наві в чотирьох кутах приставлені дерев’яні стяжки “лисиці”.

Іконостас, який по стилю виконання можна віднести до ХІХ ст. сильно знищений, залишились лише намісні ікони і царські врата. У вівтарі збереглися три ікони ХVІІІ ст. : “Богородиця – одигітрія” на північній стіні. “Христос” на східній, та “Богородиця” на південній стіні. Ці ікони є цінними пам’ятками волинської школи живопису і мають музейну цінність. На стінах нави висять знищені образи на полотні і хоругви з ХVІІІ – ХІХ ст. досить примітивного виконання.

Виріз між бабинцем і навою , як це можна спостерігати візуально, розширений пізніше. Можливо бабинець з пилених брусів, шалівка з’явилися під час одного з ремонтів пам’ятки. У наві зберігся фрагмент сволока з датою “1714”. Цим роком треба датувати будівництво Дмитрівської церкви.

Церква освітлюється в наві двома спареними вікнами з півночі і півдня, у вівтарі двома круглими, у бабинці двома прямокутними з північної і південної сторін. Дахи всіх трьох зрубів криті гонтами.

Візуального обстеження пам’ятки випливає, що бабинець приставлений до основного об’єму церкви значно пізніше. Про це говорить обробка будівельного матеріалу і спосіб з’єднання з центральним зрубом.

Перебудову церкви стверджують також свідчення місцевих жителів. Факт пізнішої прибудови бабинця дає підставу для висновку, що початково церква була дводільною і складалася лише з нави і вівтаря. Це підтверджується не тільки новим бабинцем, але й розширеним вирізом між бабинцем і навою.

Деяке світло на такий висновок кидають і письмові документи, що торкаються описуваної пам’ятки.

В “Клирових відомостях” за 1837, 1911 роки про Дмитрівську церкву в с. Граддя говориться, як про цвинтарну каплицю. Граддівська церква не була самостійною парафіяльною, а являлась приписною до Софійської церкви у сусідньому селі Копиль.

“Клирова відомість” за 1837 р. подає наступну інформацію про Дмитрівську церкву:

“… когда и кем сия каплица построєна, неизвестно. Зданием деревянная, крепкая, в малом виде”.

Останню фразу «в малому виді» в даному випадку треба розуміти, як невеличку дводільну церковцю – каплицю. У цьому ж році в рубриці під назвою “Ведомость о кладбищенских церквах в Луцком уезде составляющих” згадується і Граддівська церква”.

Те ж саме читаємо в “Клировій відомості” за 1911 рік:

“…Святодмитриевская церков кладбищенская, приписана к Святософийскому храму села Копиль”.

Із збережених на сьогодні пам’яток знаємо, що невеличкі дводільні церкви називали каплицями і що в багатьох випадках вони ставилися на цвинтарях.

Невеличка, “в малому виді”, як її називає “Клирова відомість”, церква в Градді повністю забезпечувала потреби прихожан, оскільки село було зовсім малим. У 1837 р. в ньому нараховувалось 23 двори, в яких проживало 94 мужчин і 85 жінок. У 1911 році число дворів в селі збільшилось до 70.

Відносно датування пам’ятки є дещо незрозумілим той факт, що в “Клирових відомостях” (переглянуто описи більше як за 20 років) постійно повторюється одна і та ж інформація – “побудовано ким, невідомо”, хоч зберігся сволок з датою “1714”. Ця дата, безсумнівно, відноситься до будівництва церкви.

Для старих українських дерев’яних церков ХVІІ – ХVІІІ ст. характерним є відкритий до основи ліхтаря верх, а сам верх виконаний в зрубі. Граддівська церква перебудована в середині ХІХ ст., коли згідно урядового рескрипту відбувалася масова перебудова і обновлення волинських церков в дусі вимоги “височайшого синоду”. Оскільки ще в 1911 р. вона згадується, як цвинтарна каплиця, то бабинець є прибудований пізніше цієї дати.

У південно-західній стороні церковного подвір’я стоїть розвалена, квадратна в плані, колись двоярусна дзвіниця. Нижній ярус виконаний в зрубі і перекритий плескатою стелею, верхній напевно був каркасний, служив для дзвонів.

Вихід на верхній ярус дзвіниці знаходився ззовні, про що говорить слід від драбини при східній стіні. З цієї сторони дощата підшивка І ярусу виступає на 1 м. З трьох інших сторін підшивна дошка виступає на 50 см. Вхід до дзвіниці в північній стіні. В південній стіні невеличке квадратне вікно розміром 72х70 см. В північному куті західної стіни прорізаний отвір розміром 32х35 см. Через цей отвір виходив комин від печі.

За розповідями старожилів села в цій дзвінниці жив “батюшка”.

Із заходу до церковного подвір’я примикає сільська дорога. Огорожа з вориння…”

9 березня 1977 року була укладена угода про купівлю і будівництво даних споруд на території Музею народної архітектури та побуту у Львові. По даній угоді архітектурні об’єкти передавались музею безкоштовно (так як знаходились в аварійному стані). Будівництво повинне закінчитись до 25 грудня 1977 року. Вартість робіт 5 109 крб”.

На жаль, церква 1714 року з с. Граддя та дзвіниця кінця ХІХ ст. Маневицького району Волинської області до Музею народної архітектури та побуту не була перевезена. До наших днів даний об’єкт не зберігся.