Як допомогти ветеранам війни у цивільному житті. Інтерв’ю з військовим психологом

«Не очікуйте, що людина повернеться з фронту такою, як була, – радить психолог Сергій Тітаренко. – Не розпитуйте про досвід, усі розповіді про війну має ініціювати той, хто повернувся. Не будьте байдужими, але й не будьте нав’язливими».

У розмові з Texty.org.ua колишній військовий розповів про свій шлях до професії психолога, про те, чим відрізняються системи психологічної реабілітації військових у США та в Україні та як допомогти ветеранам адаптуватися до життя за межами армії.

У 2014-му СЕРГІЙ ТІТАРЕНКО вижив, упавши зі 100-метрової висоти разом зі своїм підбитим гвинтокрилом неподалік Слов’янська, де служив льотчиком у 16-й окремій бригаді армійської авіації. Командир екіпажа витяг його, затиснутого у палаючій кабіні. Потім було тривале лікування, реабілітація, навчання та здобуття досвіду у новій професії. Сьогодні Сергій пересувається на колісному кріслі і працює психологом.

‒ Що робити дружині чи чоловікові, в яких кохана людина повернулась з фронту?

‒ По-перше, треба зрозуміти, що війна точно змінює людей. Від того, які у подружжя були стосунки до та під час перебування партнера на фронті, яке було спілкування, наскільки воно було здоровим, чи було залежним, чи співзалежним, напряму буде залежати інтеграція і повернення в сім’ю ветерана чи ветеранки.

Якщо стосунки нездорові, найкраще звернутись до фахівця з психічного здоров’я, і вирішувати кожен індивідуальний приклад. Але є декілька правил, які точно не можна порушувати.

Я вже сказав, всі розповіді про війну має ініціювати людина, яка повернулась з фронту. Покажіть людині, що розумієте, чому це з нею відбувається, скажіть, що ви готові поговорити з нею про це, якщо вона захоче.

Ветерани можуть дуже гостро реагувати на звуки, наприклад. Якщо вашого коханого чи кохану “передьорнуло” від якогось звуку, це варто враховувати. Не сюсюкатись-панькатись, не дивитися косо, а саме розуміти і враховувати.

Не можна порівнювати досвіди. Не треба казати: “Он чоловік сестри Вася повернувся з фронту і нормально себе почуває, а ти, як якийсь дебіл”. Звичайно, я гіперболізую, але іноді в м’якших фразах закладається такий самий сенс.

Ви можете не знати, яке завдання виконував ваш партнер, куди ходив, що робив. Можливо, вам цього ніколи не розкажуть. Так само ви не знаєте, де був і що робив той “умовний Вася”. А ви своїм порівнянням знеціните досвід коханої людини.

‒ Якщо людина в стосунках з ветераном вже відчуває, що не справляється, але досі любить?

‒ Треба говорити і знаходити спільні знаменники. Дуже багато сімей просто розвалюються через те, що дружина чи чоловік не витримує, а ветеран чи ветеранка не йдуть на контакт. Проблема в тому, що вони між собою не говорять, а обмінюються звинуваченнями: “Ти мене не розумієш”, “А ти нічого не робиш”. Це ні до чого не призведе. Спитати: “Поясни мені, як зробити краще” ‒ це вже діалог.

В ідеалі треба піти до сімейного психолога чи психотерапевта. В мене було кілька таких випадків, коли доводилось працювати з парою. Хлопець, наприклад, має парну ампутацію рук і потребує постійної сторонньої допомоги. Звісно, що жінка вигорає ‒ це нормально. Але лише коли вони сіли і в мене кабінеті почали з’ясовувати стосунки, виник якийсь діалог і пішов якийсь прогрес.

Вже потім вони при мені жартували на якісь теми мені не зрозумілі, тобто змогли повернутися на рівень “довоєнного” спілкування.

‒ Які поради ви можете дати людям, які бачать ветерана на публіці?

‒ Пам’ятайте про сліпу зону. Уявіть собі: військовий сидить півроку чи навіть більше в окопі і прислухається до кожного шереху. У зоні бойових дій така поведінка необхідна, адже це допоможе воїну вчасно зрозуміти, що до нього підкрадається ворог, зреагувати і вижити. Також реакцією на такий сильний стрес стає тунельний зір ‒ людина чітко бачить лише те, що прямо перед нею.

З часом мозок звикає до цієї поведінки і навіть у відпустці, нібито в безпечному середовищі, ветеран залишається напоготові. Якщо ви підійдете ззаду чи збоку (це і є сліпа зона) і покладете йому руку на плече, наприклад, то його перша реакція буде атакувати вас, сприйнявши за ворога. Щоб показати свою присутність, краще стати прямо перед ветераном і привітатись з ним.

Також іноді під час розмови ветеран може “відключитись” ‒ задуматись про щось чи навіть переживати флешбек. Якщо ви розумієте, що людина вас не слухає, не треба дратуватись, просто нагадайте про себе ‒ помахайте перед очима, зверніться на ім’я.

На задавайте людині тригерних питань, які можуть викликати сильну емоційну реакцію. В мене часто в Америці люди питали, скількох людей я убив. Не треба так робити.

Інший момент. Можливо, ви стикалися з таким, що хлопці і дівчата, які повернулись з фронту, дуже яскраво розповідають про свій бойовий досвід, як вони гризли танки, валили москалів, і так далі. І на це у цивільних чи інших військових може виникнути зневажлива реакція.

Читайте ще: Волинянин отримав «Золотий хрест» від Валерія Залужного

Але навіть якщо ці “подвиги” – неправда, не треба говорити на це вказувати чи дорікати людині, це може викликати конфлікт. Подібна поведінка часто є просто захисною реакцією, що допомагає військовому не допустити до себе інформацію, що може стати для нього травматичною.

Не треба створювати зайвих звуків, які можуть нагадувати про війну ‒ це зайвий тригер для ветеранів. До прикладу, у військових сильні емоційні реакції можуть викликати звук розбивання скла, скрип гальм, свист (бо вони означають свист міни чи ракети).

Це може стосуватися й інших гучних звуків, які стосуються війни ‒ музика, звук барабанів, паперовий пакет, який лопнув, аплодисменти.

Буває таке, що до хлопців в госпіталі приїжджають волонтери ставити якісь концерти і військові з контузіями не можуть довго всидіти на цих виступах. Я пояснив, що гучні звуки ‒ це дуже сильний тригер. Тепер ці волонтери приїжджають з берушами. Я рекомендую ветеранам, які в цивільному житті збираються в якесь шумне людне місце також брати з собою беруші.

‒ По роботі я вже відвідала декілька реабілітаційних центрів і побачила, що там кожну хвилину ветеранам шукають якісь заняття: крім класичної терапії, вони проходять фізичну реабілітацію, арт-терапію, займаються спортом, мають якісь розваги. Але повертаючись додому, ці люди не знають, чим зайнятись, тож іноді ветерани знаходять вирішення цієї проблеми “на дні пляшки” і через це стають залежними. Як допомогти ветерану не впасти в цю ментальну яму після реабілітації?

‒ Ну перше – це потужна психоедукація ‒ треба пояснити людині, чому алкоголь [чи інші психотропні речовини, ‒ ред.] не вирішить її проблеми.

Другий дуже важливий момент ‒ розподілення обов’язків в родині. Коли ветеран повертається в родину, він може не знайти собі застосування і не відчувати своєї користі. Тож варто сісти за стіл, організувати сімейну народу і визначити, хто чим займається. Не так глобально, типу “Я заробляю гроші, а ти переш шкарпетки”, ні. А от, наприклад, так: “Я мию посуд після сніданку, а ти ‒ після обіду і вечері” чи “Ти виносиш сміття в понеділок, середу, п’ятницю, а я ‒ в усі інші дні”.

Важливо залучати ветеранів до побутових справ, наприклад, готувати їжу, доглядати за улюбленцями чи свійськими тваринами. Це дуже допомагає людині повернутись до родини.

Важливо, щоб це були посильні задачі. Наприклад, якщо є дитина, не треба скидати на ветерана весь догляд за нею, мовляв “ти там був/була на фронті, а я тут декілька років мучилась/мучався, тепер бався”. Натомість можна попросити відвести дитину до школи чи дитсадка, перевірити домашню роботу, пояснити якусь тему, прогулятись і так далі.

І не забувайте щиро проявляти свою вдячність, увагу і повагу.

‒ А якщо ветеран не має родини, але в нього є друзі, які хочуть йому допомогти?

‒ По-перше, ми маємо ставити собі реалістичні цілі і розуміти, що всіх на світі ми не врятуємо. І якщо ми будемо нав’язливо лізти до ветерана в життя, то це може відчуватись як контроль за малою дитиною, яка не може сама про себе подбати.

А от що ми можемо зробити, так це запросити свого друга чи подругу-ветерана на каву, виставку, кіно, концерт ‒ будь що, що буде цій людині цікаво. Чи навіть якусь прогулянку і зустріч з новими людьми. Найголовніше ‒ не залишатися байдужим.

‒ Ви проходили реабілітацію в США. Розкажіть, чим психологічна реабілітація в Україні відрізняється від американської?

‒ В США якщо військовослужбовець або держслужбовець, який повернувся із зони бойових дій чи зони стихійного лиха, повинен обов’язково пройти психологічне обстеження, і, за необхідності, психологічну реабілітацію чи адаптацію. Без цього він не зможе отримати жодні соціальні пільги чи виплати.

А в нас хочеш ‒ пішов до психолога, не хочеш ‒ ніхто тебе не примусить. Як на мене, це неправильно.

От потрапляє до нашого реабілітаційного центру новий пацієнт. Він має пройти обов’язкове обстеження у психолога чи психотерапевта. Трапляється так, що я бачу, що пацієнту необхідно попрацювати над своїм ментальним здоров’ям, тож я рекомендую йому ще походити до мене на сеанси.

Але оскільки це не обов’язково, а українці не мають культури відвідування психологів, деякі пацієнти відмовляються, мовляв “Зі мною все нормально, я ж не дурак”.

Через 5-6 місяців ті самі пацієнти повертаються назад. Хлопчина, який до того відмовлявся, каже: “Сірий, в мене почались панічні атаки, проблеми зі сном, кошмари. Треба лікувати”. Ми починаємо працювати, але це вже боротьба з наслідками.

Справа в тому, що усіх цих неприємних наслідків можна було б уникнути або ж мінімізувати їх прояв, якби ми почали працювати на випередження.

Коли пацієнти в реабілітаційному центрі відмовляються йти до психолога, в них цих наслідків поки немає, адже тут про ветеранів піклуються цілодобово і їм не треба думати про оплату рахунків, проблеми з родиною чи як себе прогодувати. А в нормальному житті, коли ці буденні турботи з’являються, всі проблеми починають вилазити.

‒ Чи вистачить Україні людських ресурсів, щоб забезпечити кожного ветерана психологічною допомогою?

‒ Напевно, якщо всі разом прийдуть, то не вистачить. Але ж цього і не потрібно.

Чим мені подобається психологія ‒ це наука, яка постійно розвивається, потрібно регулярно проходити якісь навчальні курси та набувати новий інструментарій. От і я рази два-три на рік проходжу різні навчання, якісь там сертифікаційні курси і так далі. І на цих курсах зі мною дуже багато людей навчаються. Цікаво, що постійно я бачу нові обличчя ‒ спеціалістів стає все більше і більше.

Нещодавно я був на тренінгу в Празі, який проводив один із найкрутіших університетів, який працює з психотравмою ‒ це Університет Каліфорнії у Сан-Дієго. І мені було приємно побачити, що там були керівники психологічних відділів ЗСУ, МВС, ДСНС, Нацгвардії, фахівці з нашого реабілітаційного центру “Галичина”, із “Superhumans”, “Лісової поляни”. Також ця програма надає нам на рік супервізорів ‒ колег-психологів, які дають нам практичні поради у роботі.

Але є й інший бік медалі ‒ якщо фахівців нам вистачає, то повноцінна система реабілітації ще повністю не вибудована. Є такі пілотні проєкти, як “Помічник ветерана” чи програма “Ти як?”, але великої державної системи допомоги ветеранам, поки немає.

‒ Тобто фахівців вистачає, вони поглиблюють свої знання, але для ветеранів немає зручної системи, яка допоможе сконтактувати їх з цими фахівцями?

 Так.

‒ Чи змінився рівень психологічної реабілітації ветеранів в Україні з 2014-го року?

‒ Так. Порівнювати її тоді і зараз ‒ це як порівнювати велосипед і Ламборгіні.

Коли в 2014-му році до мене приходили психологи, поки я був у шпиталі, то діалог з ними виглядав якось так:

‒ Ти як?

‒ Нормально.

‒ Ти там руки на себе накласти не хочеш?

‒ Ні.

І все. Ще й приходили священники, які пропонували відспівати “про всяк випадок”.

Зараз система реформується і зміни йдуть до нас семимильними кроками. В країну зайшло багато грантів, які допомагають психологам запускати різні ініціативи, які допоможуть ветеранам. Зараз ми працюємо над тим, щоб створити ветеранські спільноти самодопомоги, щоб військові допомагали один одному. Це американський досвід, який ми перейняли і хочемо розвивати.

Але ще є над чим працювати. З одного боку наші військові воюють на своїй території і в них, на відміну, від американських ветеранів, немає травми переміщення в іншу країну. Проте, в американських ветеранів є чіткі цінності, за які вони воюють.

А деякі з наших ветеранів не можуть конкретно описати, за що вони воювали. Називають якісь абстрактні речі, мовляв “за Україну”. Ми можемо зараз зробити роботу над помилками і сформулювати свою національну ідею.

Також важливо, щоб не ветеран підлаштовувався під суспільство, а суспільство під нього. Бо вся ця робота з психологами і ветеранськими спільнотами буде не потрібна, якщо суспільство буде ставитись до ветеранів зневажливо.

‒ Яких помилок допускаються психологи в роботі з військовими?

‒ Є деякі помилки, яких не можуть допускати психологи, бо це напряму вказує на непрофесійність. Але в моїй практиці частіше зустрічається вигорання. Психологи беруть на себе десятьох ветеранів, хоча нормально можуть працювати максимум з чотирма, наприклад. Це переоцінення власних сил призводить до того, що працюючи з травмою людини, можеш закопатись так глибоко, що не зможеш впоратися з цим випадком.

От, наприклад, потрапляє до нас в клініку пацієнт, який жартує, сміється, виглядає ніби так, що все з ним нормально. Але в розмовах я помітив, що людина якось уникає розмов про шашлики. Ну як же так, адже всі ж люблять шашлики, а виявилось, що в нього під час обговорення цієї теми починається паніка. Бо запах смаженого м’яса нагадує запах плоті згорілого побратима.

Річ у тому, що це дуже важкий випадок, на пропрацювання якого потрібно задіяти дуже багато внутрішнього ресурсу. І психологу, і пацієнту. Працювати з такою травмою дуже важко, і треба знайти способи людині набувати цей ресурс.

У війні участь беруть люди, які дуже залежні від адреналіну, і коли вони потрапляють в стабільну обстановку, то треба шукати способи їм замінити цей адреналін. От в мене, це наприклад, водіння автомобіля, а також ресурс можуть поновлювати щоденні ритуали, як-от чашечка кави зранку.

От коли ми напрацюємо цілу систему таких ритуалів, які поновлюватимуть сили, тільки тоді ми можемо починати опрацьовувати травму. Тільки тоді пацієнт зі сльозами на очах, з тремтячим голосом, може починати розповідати маленькі шматочки своєї історії і тоді психолог дізнається про той епізод, який викликав таку сильну травму. Згодом пацієнт починає пропрацьовувати свою травму та навчається з нею жити.

‒ Чому ви вирішили стати військовим психологом?

‒ Повернувшись в Україну у 2016-му, після майже річної реабілітації в США, я думав чим зайнятися.

Мій товариш психотерапевт порекомендував піти на курси, які називались “Медико-психологічний соціальний супровід людей з обмеженими можливостями” на базі Українського католицького університету у Львові.

У 2017-му році я вступив на цю спеціальність. Насправді пішов туди не за психологією, а для того, щоб зрозуміти що таке світ неповносправності, бо для мене в новому житті все було новим і не відповідало стереотипам в моїй голові про інвалідність.

Отак провчився я там рік, пройшов практику роботи з неповносправними особами, а саме з ментальною інвалідністю, наприклад з людьми з синдромом Дауна, розладами спектру аутизму і так далі. Мені одразу сподобалось ця робота і я вирішив її вивчати глибше і стати професійним психологом.

Більше того, директор реабілітаційного центру, в якому я зараз працюю, Григорій Григорович, зауважив, що в мене виходить спілкуватися на чутливі теми. Він сказав мені продовжувати навчання і обіцяв дати робоче місце.

У 2019-му році я скористався пільгою для учасників АТО: безкоштовно отримав нову освіту, якщо не можеш працювати у цивільному житті за попередньою освітою. Я скористався цією програмою вступив в Ужгородський національний університет, успішно захистив магістерку в кінці 20-го року і став магістром психології.

Поки вчився, почав працювати психологом. Тож десь з травня 2019-го року і донині працюю в реабілітаційному центрі “Галичина” на посаді психолога. Зараз працюю з пораненими військовими, що мають ампутовані кінцівки.

‒ Чим відрізняється психолог з військовим досвідом від психолога без нього?

‒ Досвідом. Я жартую звісно, але направду так і є. Коли в нас болять зуби, ми йдемо до стоматолога і довіряємо йому, бо він чи вона ‒ професіонал. Так само і з психологом ‒ ми йдемо не до досвіду психолога, а до його професійності. Не важливо жінка це, чи чоловік, не важливо, чи має він чи вона бойовий досвід, головне ‒ це професійні навички, які допомагають працювати з травмою.

Ті психологи, які не мають бойового досвіду, їм буде напевно на початках важко зрозуміти якісь там абревіатури, команди, про які будуть розповідати військовослужбовці. Але саму проблематику ‒ переживання психотравматичного досвіду в результаті бойових дій ‒ їм це буде зрозуміло.

Коли я сам починав працювати, я вчився у психологів, які не мали бойового досвіду. А в мене на той час був лише бойовий досвід. Найголовніше, щоб фахівець вмів працювати з психотравмою і її наслідками. До речі, це нормально, якщо психолог вам не підходить, ви завжди можете змінили фахівця. Але його досвід не має бути вирішальним фактором.

‒ Я задала це питання, адже деякі наші читачі і військові, з якими я спілкувалась, розповідали, що їм в реабілітації більше допомагали знайомі ветерани з бойовим досвідом, аніж психологи. Деякі ветерани через це не хочуть йти до психолога, адже вважають, що їх не зрозуміють. Що робити з цим стереотипом?

‒ Цей стереотип ми можемо подолати стереотип за рахунок психоедукації ‒ тобто за допомогою якихось соціальних реклам, громадських подій, використовувати сарафанне радіо, коли військові рекомендують один одному фахівців.

До речі, наведу приклад, коли бойовий досвід навпаки заважає працювати з пацієнтами. В реабілітаційному центрі зі мною працює колега без бойового досвіду. І я зауважив, що деякі пацієнти приходять до неї поплакати, адже бояться, що я їх можу засудити. Тож іноді відсутність бойового досвіду у терапевта допомагає пацієнту розкрити всі свої емоції.