«Я почав малювати Небесну сотню, бо відчував, що цього не вистачає», – Юрко Журавель
Юрій Журавель – український музикант з Рівного, лідер та вокаліст гурту OtVinta!, художник, аніматор, громадський діяч, актор і сценарист. Він є автором двотомної книжки-альбому «Карикадурка», яка є своєрідним літописом життя України останніх декількох років і, особливо, 2014-го, пишуть на Першому.
У 2016 році чоловік видав книжку «Битва за Землю Рідну» – про величні перемоги та звитяги українського війська від Святослава Хороброго до комбатів АТО.
У 2017 році художник презентував календар-галерею «Знай наших». Він вміщає 108 портретів українських видатних особистостей: військових, вчених, композиторів, художників, які увійшли в українську та світову історію, науку, культуру; також містяться короткі відомості про їх діяльність, подвиги, винаходи, твори та цитати і вислови, що стали крилатими.
З Юрієм Журавлем нам вдалося поспілкуватися і послухати виступ під час «Файної гутірки», де він щиро відповідав на всі запитання про музику і гурт, малювання і політику й повсякденне життя.
– Що думаєте про сучасну українську музику і свій гурт в ній?
– Зараз все частіше «грусненько» так стає, коли на якихось зустрічах ти говориш: «Привіт, я лідер гурту «OtVinta!», чули про такий?». І молодь зазвичай каже «ні». Настю і Потапа, Дорна вони знають. Ці особистості популярні, ми ж досі «неформат». Кілька разів стикалися з тим, що робимо черговий продукт, він набирає популярності на Ютубі, в Фейсбуці, а на телебаченні ми досі не пробивні. Тому час іде, а популярності в пересічних нормальних українців в нас не з’являється.
– Чому кольорами вашого гурту є чорний і жовтий?
– Два кольори мої два кольори, так? Жовтий колір це колір радості, сили, сонця, а чорний – колір агресії і теж все-таки, як би там не було, сили, чоловічий колір. І, чесно кажучи, якраз у нас виходить поєднання у гурту «Ot Vinta!» важкого року, веселих текстів і підходу до своєї творчості. Тому вирішили використати і жовтий, і чорний кольори… Вони завжди з нами. Це дуже класно, навіть найпотужніші дорожні знаки здебільшого жовточорні.
– Що спонукало вас почати створювати свої малюнки-карикатури?
– Я почав малювати Небесну сотню, яка буквально через пару днів буде висіти білбордами, банерами скрізь по всій Україні, тому що відчував, що цього немає, цього не вистачає. Я не скажу, що я гіпер-супер-рок-музикант і не скажу, що я найталановитіший художник і не скажу, що найкращий історик в Україні.
Але я от просто відчуваю, що цим треба займатися і займатися постійно, тому що ми цю війну програємо. Як би там не казали, що фільми робляться, в нас випускають нові книжки, набагато краща і якісніша поліграфія, в нас класні переклади до фільмів і мультиків… Все одно інформаційну війну ми програємо нашим окупантам – і східним, і західним.
– Бували якісь проблеми через ваші карикатури?
– Проблем через карикатури, чесно кажучи, не було. Мені вони тільки додавали популярності. Була історія з карикатурою на Медведчука. Одразу після того, як ви пам’ятаєте, майданівці приїхали до його маєтку і зробили щось там із його парканом, я намалював карикатуру на нього і придумав якийсь там віршик типу «Я вам усім жорстоко помщуся, а це я добре вмію.
От згадайте хоча б Стуса», щось таке. І я намалював його за парканом. На наступний день в 4 ранку до мене дзвоник, який не ідентифікується і після того він навіть в історії викликів зник, і там російською мовою чолов’яга мені сказав «Впредь будьте осторожны в виборе обьектов своего изображения», попередив…
Ну звичайно, ця штука тільки додала мені впевненості, що я на правильному шляху і я почав малювати один за одним всяких Чечетових і Кернесів.
– Ви створюєте ілюстрації не лише до своїх книг, а й інших авторів. З ким ви вже працювали і чи плануєте братись ще за подібні замовлення?
– Звичайно, замовлень зараз дуже багато. В свій час мені було приємно працювати з братами Капрановими. Тільки нещодавно закінчилась робота над анімацією до фільму “Міф”. Це класно, коли ти робиш мультик, який виходить на широкий екран. Останнім часом не беруся за якісь замовлення, тому що хочеться робити своє.
Дуже багато планів є, чесно кажучи мене пре, мені хочеться розказати. Але не можу, тому що треба, щоб воно відбулося, було класним, якісним і можна було побачити результат.
– Була якась особлива, найцікавіша робота?
– Минулого року мене запросили працювати в Укранімафільм для чергових серій “Як козаки…”. І я відчув: “Нарешті це сталося”. З самого дитинства моя мрія була стати художником-мультиплікатором. Більше того скажу, що дякуючи мультфільму «Як козаки в футбол грали» я відчув себе українцем.
В першу чергу, дякуючи цьому мультфільму я зрозумів, хто такі українці, як вони виглядають, де вони насправді живуть, бо до того, як би воно не було, але я жив в кацапськомовній сім’ї, всі ми розмовляли російською мовою – тато військовий, мама вчителька…
Остання дислокація служби мого тата була в Забайкаллі, звідти вони поїхали москалями страшенними. Слава Богу, що вони повернулися в Україну. Тато за останні 3 роки свого життя став справжнім бандерівцем. Я взявся за цю роботу, але генеральний продюсер цієї студії, не знаю хто він за національністю, на одному з інтерв’ю почав говорити російською мовою і назвав цей серіал “Как казаки…”.
Мене ця штука настільки вбила і я зрозумів, що цей мультфільм, який зробив з мене українця і патріота робить зараз зовсім інше. Він настільки відбив охоту працювати,що я не відповідав просто на його дзвінки. Роботи мої вони якісь там використали, але мені вже не хотілося мати з ними справ.
– Ваші книги і календарі досить дорогі і випускаються дуже обмеженим тиражем. Чому?
– Весь патріотичний продукт має бути якісним і дорого коштувати. Зазвичай наша творча спільнота, ми дуже проти того, щоб робити роздатковий, безкоштовний матеріал – хай це буде у кацапів, отак брошурки, які людина подивилася і кинула у смітничок.
Мені боляче у свій час було, коли я брав участь в акціях нашої спільноти «Не будь байдужим», коли ми їздили з такими гуртами як «Тартак», Гайдамаки», «Скай», «Флайzzа» теренами Східної, Центральної і Південної України і популяризували таку незвичну для них українську мову.
Ми роздавали брошурки, малинова така книжечка була «Як перейти на українську». І ми пам’ятаємо, що ці книжечки ти роздаєш, навіть даєш людям автографи… а після того, я бачив, як людина книжку, на якій намальований тризуб, кидала у смітник. Мені стало настільки боляче, що я зрозумів – такого допускати просто не можна.
– Ви самоучка чи маєте художню освіту?
– Я вчився в нашому рівненському педінституті, моя спеціальність вчитель молодших класів і основ дизайну. І низький уклін моїй альмаматер, яка не відбила в мене охоту малювати, бо відверто скажу багатьом відбила.
Тому, що совок цей навіть у викладанні малювання живопису і скульптури він навіть там. Але мені все ж вдалося зберегти в собі це бажання малювати, а малював я з самого дитинства. Моя мама точно знає, що перші шедеври були на стінах, коричневого кольору в основному.
– Робите свої малюнки на папері чи є графічний планшет?
– Зараз вдома вже є планшет, йду в ногу з часом, але здебільшого всі мої роботи намальовані на принтерних аркушах А4 звичайним олівцем. Потім їх сканую, обробляю в фотошопі, створюю слої…
Я сподіваюся, що цього року ми зробимо виставку оригіналів, щоб люди побачили, як ці малюнки виглядають на живому папері – це досить цікаво.
– Що для вас більш пріоритетне – музика чи малювання і в чому ви, на вашу думку, досягли більшого успіху?
– Я відверто скажу, що досі не можу визначитися, що для мене більш важливе – музика чи малювання.
– Учасникам гурту OtVinta! вже декілька років заборонений в’їзд в Польщу. Як просуваються справи? Колись зможете туди поїхати?
– З поляками все по-старому. Ми вже третій рік не в’їздні в Польщу, бо ми бандерівці виявляється. Відверто скажу – я не прихильник Бандери, щоб аж дуже. Є багато яскравих особистостей, яких я люблю набагато більше.
Мій земляк ближче до Рівного, Костянтин Острозький – я люблю його більше. Петро Болбочан, полковник – від нього я взагалі в захваті, він і симпатичний, і класний… Але коли хтось починає мене вчити, тим більше поляк, кого мені любити і кого глорифікувати, як вони це називають… хочеться сказати: «Ідіть в ж**у, поляки», ми самі маємо вирішувати, кого нам тут глорифікувати, в нас своя держава.
Не хочуть нас пускати, значить не будемо їхати, не велика проблема. Будемо в Європу заїжджати іншим шляхом.
Розмовляла Юлія КНИШ (Перший)
