Війна України з Росією. Як «гібридність» присипляє націю

Нинішня ситуація в Україні викликає подив. З одного боку, не перестають надходити тривожні повідомлення з українських кордонів про те, що російські наступальні угрупування повністю відмобілізовані і готові в будь-який момент розпочати широкомасштабну агресію проти України.

Про це пишуть на сторінках Радіо свобода.

З другого боку, ми бачимо і відчуваємо якусь розслабленість і самозаспокоєння держави й суспільства в Україні. Все ніби завмерло, хіба що у ЗМІ передають кількахвилинні повідомлення з фронту та в соціальних мережах нечисленні групи активістів продовжують дискутувати про долю Донбасу – і це все…

Путін нав’язав Україні типово КГБістську «гібридну» війну, а українське керівництво охоче на такий стиль погодилося, будь-які свої дії та бездіяльність виправдовуючи саме цією «гібридністю». От якби ще знати відповідь на запитання: а в чиїх інтересах така специфічна війна, хто від неї більше виграє, жертва агресії чи агресор? Чи, може, ще хтось, хто «сидить на двох стільцях»?

Кажуть, що якщо жабу кинути в казан із холодною водою і поступово, повільно нагрівати, то жаба й не помітить, як звариться живцем. То чи не такий експеримент здійснює сьогодні з Україною Кремль? Спочатку відхопили один шматок території, привчили, призвичаїли до цього українців і міжнародну громадськість (за даними соцопитування групи «Рейтинг», 26% громадян України готові віддати Крим Росії, а сотні тисяч регулярно їздять туди відпочивати, підтримуючи своїми гривнями окупантів), невдовзі вдерлися на Донбас, знову призвичаїли до факту щоденних бойових зіткнень і чи не щоденних жертв. Ну, а потім візьмуться за інші – чому б не взятися?

Чимало не лише пересічних громадян, але й урядовців ніби забули про війну. В столиці я не знайшов жодного патріотичного плаката про те, з ким і за що бореться український народ. Не відчувається жодної морально-політичної мобілізації. Та й війни не відчувається, що сприяє падінню рівня патріотизму і невдачам призовних кампаній до війська.

Як зазначив знаний політолог Михайло Басараб, «Порошенко зробив усе, щоб забули, що Росія веде війну проти України».

А екс-начальник Генштабу ЗСУ генерал Володимир Замана заявив: «За чотири роки не зроблено геть нічого, щоб згуртувати суспільство для спротиву агресії: Розчарування – найстрашніше і найважче, що сталося з нами з 2014 року… Влада як і раніше не готова до відсічі агресії, боїться мобілізації суспільства через розгортання повноцінної територіальної оборони по всій Україні».

​Навіщо заколисують українців?

На екранах українського ТБ регулярно з’являються «загони» політологів, які заколисують українців розповідями про те, що ніякого нападу з боку Росії не буде, що Путін перейшов до стратегії підривних дій всередині України (насправді ця стратегія здійснювалась РФ ще з тих пір, коли Путін носив валізи за мером Петербурга Анатолієм Собчаком), а ззовні загрози нібито вже немає.

Деякі «експерти» активно використовують «футбольну» аргументацію, мовляв, усередині літа поточного року в Росії відбудеться Чемпіонат світу з футболу. Отже, Путін не стане псувати спортивне свято росіянам і решті країн, через те до закінчення ігор точно на Україну не нападе, а далі осінь, час збирати врожай, а далі зима, холодно…

Між тим, Путін уміє діяти непередбачувано і парадоксально, ставлячи світ перед фактом і викликаючи розгубленість і шок західних демократичних лідерів, паралізуючи своїми несподіванками їхню волю до опору.

Уявімо собі, що фронтальна атака на Україну почнеться під час чемпіонату. І що, національні футбольні збірні різних країн негайно поїдуть геть з Росії? А ФІФА забуде про свої прибутки і перейматиметься долею атакованої Кремлем України? На жаль, навпаки під час футбольних баталій результати змагань провідних збірних цікавитимуть світову громадськість більше, ніж просування російських танкових колон у напрямку Києва.

Багато хто з цих політологів понад 20 років розповідали, що війна Росії проти України є абсолютно неможливою. Вони це «співали» навіть після 2008 року, після вторгнення російських військ у Грузію. Хоча елементарний розум підказував, що наступною буде Україна. Але якщо українців заколисують, значить, комусь це дуже треба?

Як мокре горить…

Саме так влада організовує всенародний спротив агресії. Україна залишається прохідним двором, бо кордон з агресором країни, що воює, є відкритим (а от з країнами Євросоюзу – закритим, хоча й не надто міцно). А це значить, що будь-яка російська ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) може легко проникнути в Україну і чекати тут свого часу, коли вона вийде з підпілля і піде захоплювати урядові будівлі, військові частини, важливі об’єкти інфраструктури, почне блокувати шляхи сполучення тощо.

Водночас на багатьох телеканалах України системно ведеться пацифістська пропаганда, що паралізує патріотичні настрої громадян, котрим навіюють, що це, мовляв, не ваша війна, вона потрібна лише олігархам і владі, а вам потрібен «мир за будь-яку ціну». Себто безперешкодно розгорнута потужна агітація за капітуляцію України.

Саме такими тезами більшовики в 1916–1917 роках розвалили російську армію і дали шанс армії кайзера Вільгельма. Те ж саме більшовики здійснили на зламі 1917–18 років, під час агресії проти УНР, деморалізувавши мільйонне українізоване військо. І сьогодні в Україні ця методика також діє цілком успішно за цілковитого неспротиву з боку держави.

А тут ще лист менеджменту олігархічних телеканалів до уряду, який містить вимогу зняти заборону на російську телепродукцію, зроблену за участі російських режисерів й акторів, помічених в активних антиукраїнських діях. Радше за все їм підуть назустріч, як пішли назустріч міжнародній спортивній бюрократії, скасувавши заборону на участь українських спортсменів у змаганнях на території Російської Федерації…

Судячи зі всього, стратегія влади зводиться до того, щоб відсидітися, а там, мовляв, якось воно вже буде, може, Захід дотисне Росію, може, вона сама розвалиться. Незрозуміло тільки, а де ж у цьому процесі Україна? Чи, може, хтось «нагорі» сподівається на «договірняк» із Путіним?

Сьогодні маємо політичні чвари як зазвичай, сумнівний бізнес з Росією як зазвичай, з ранку до вечору на всіх телеканалах з’ясування стосунків між політиками й депутатами, а про війну верхівка, здається, геть забула. Якщо вірити ТБ України, політичні інтриги на Банковій і Грушевського є набагато важливішими від війни. Є великі побоювання, що коли почнеться чергова «гаряча» стадія «гібридної» війни Росії проти України, остання знову в особі держави й суспільства, як і в 2014 році, виявиться не готовою, і за цю неготовність знову доведеться розплачуватися тисячами й тисячами життів тих, хто добровільно візьме на себе відповідальність за відсіч агресорові… Дуже хотілося б помилитися в цих похмурих прогнозах.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА