Сторінки долі Федора Швеця
Світла магія дитинства
Народився Федір Швець в сім’ї вчителів. На хуторі Покоси, що на Рівненщині, брав перші уроки селянської мудрості та моральних чеснот.
Дитинство припало на важкі роки фашистської окупації, сповнені поневірянь і втрат. Більше трьох років воєнного лихоліття прожили вони всією сім’єю в землянці.
– З нами жила тітонька Ольга, яка була глибоко віруюча та освічена, – пригадує Федір Васильович. – Саме вона стала для мене найближчим другом. При каганці, гасовій лампі розпочинав я з нею свої «хутірські університети». Ще в землянці майже щонеділі обов’язково співали церковних піснеспівів на чотири голоси. Інколи мені вдавалося почути слова гімну «Ще не вмерла Україна». Але батько пригрожував пальцем і казав: «Ти нічого не чув!».
– Як і в кожній українській хаті, настільною книгою завжди був «Кобзар» Т.Г.Шевченка, продовжує мій співрозмовник. – Мій має свою історію. До початку війни 1941-1945 р.р. в нас була чудова власна бібліотека. Аби зберегти цей безцінний духовний скарб, батько закопав книжки в землю. Зберегти, однак, не вдалося, бо місце схованки книг затопила вода з талого снігу. З усіх книг відносно зберігся «Кобзар» (вид. 1860 р.), п’єси Т.Г.Шевченка (вид. 1845 р.), том віршів М.Лермонтова (вид. 1910 р.) та мовний словник. Зберігаю ці дорогі реліквії і до сьогодні. Як бачите, слово до нас по-різному приходить.
Із студентського життя
Після закінчення Клеванської середньої школи хлопець вступив до Львівського лісотехнічного інституту освоювати спеціальність «лісоінженерна справа». Студентські роки найцікавіші. Разом із сотнями загонів студентської та робітничої молоді побував на цілинних землях Казахстану, а в Республіці Комі проходила зимова виробнича практика на валці лісу. За зароблені гроші на цілині купив собі перший в житті костюм, а вісім центнерів пшениці батько отримав в місцевому заготзерні. Федір відвідував інститутський хор, який налічував близько 100 чоловік. Вони часто виступали по радіо, хористів радо зустрічали на Закарпатті. А коли був виступ у Львівському оперному театрі, то глядацький зал зривався гучними оплесками і всі стоячи слухали спів хору.
Ще в студентські роки писав вірші, навіть написав драму, яку хлопці по кімнаті в гуртожитку вирішили таємно обіграти. Одного разу зайшов до кімнати – а там відбувається так звана прем’єра у виконанні студентських друзів.
По закінченню інституту зустрів кохану дівчину із незвичним ім’ям Доміцелія.
– Моя обраниця Доміцелія Жуковська працювала вчителькою математики в селі Чемеринці, – каже Федір Васильович. – Туди потім я відміряв 17 км пішки від райцентру Перемишляни. А у травневі свята відбулося наше студентське весілля. Сьогодні зігрівають наші серця найдорожчі нам люди – син Володимир та донька Алла, онуки Геннадій і Аркадій.
Із трудової книжки
Тернисті і щасливі трудові стежки Федора Васильовича. Долею судилося приїхати в Маневичі після закінчення інституту. Тут, в селищі, була розташована дільниця Терисвянського лісгоспзагу. Спочатку працював техноруком, а вже в наступному році – начальником дистанції по озелененню шосейних доріг на Волині. Садили осокори, тополі та ялину.
Після перекваліфікації займав посаду головного механіка колонії ВПК №128-42. В цехах знаходилось 400 верстатів, які потрібно було якісно обслуговувати. Дванадцять років, як один день, пройшли саме тут.
Але життя вносило свої несподівані корективи. В 1973 році пішов працювати на будівництво Рівненської АЕС. Трудився в управлінні будівництва селища і станції.
Згодом Федору Васильовичу запропонували перейти на посаду заступника начальника матеріально-технічного постачання. Все обладнання та матеріали потрібно було шукати, доставляти не тільки з України, й з інших республік, тому було багато відряджень. Шістнадцять років трудового стажу віддано Рівненській АЕС. Перед виходом на пенсію освоїв нову професію – інженер Укртелекому. Вийшовши на пенсію в 1993 р., остаточно місцем свого проживання обрав Маневичі.
Із поетичного зошита
Свої вірші Федір Васильович пише під настрій. Їх у нього більше п’ятисот. Вони увійшли до збірок «Посвяти. Роздуми. Надії», «Зігрій душу», «Не рвіть волошок». Прагне і надалі друкуватися, бо розуміє, що слово, закарбоване у книзі, довговічне. Його вірші сповнені глибокого патріотизму. Автор тривожиться долею України, вірить, що прийдешні покоління зроблять нашу державу міцною і процвітаючою. Вірші «Станьте перед Богом», «Покрова», «Не рвіть волошок» покладено на музику.
Багато віршів присвячує друзям, знайомим, дітям та онукам. У кожному рядку, в кожнім слові, в кожній літері – любов до життя.
Федір Швець зауважує:
– На масового читача не розраховую, а на коло рідних, близьких, друзів, знайомих. Поет М.Сом ставив питання так: «А Ви друкувалися в серці людському?» На це питання я вирішив дати відповідь у своїх збірках.
Маневичі – Сакраменто
Кілька разів перетинав Федір Швець Атлантичний океан. Там, за океаном в Америці мешкає його донька. Літав у гості і сам, і з дружиною. Познайомився з українською діаспорою, друкувався в часописі «Свобода», нині співпрацює з журналом «Голос», має зв’язки з газетою «Джерело». На Шевченківському святі в Сакраменто він виголошував промову «Шевченко з нами», в якій, зокрема відзначив: «Я дуже радий, що тут, за тисячі миль від рідного краю, від нашої матері України, ми вшановуємо пам’ять Великого Українця, поета і художника, мислителя і пророка українського народу Т.Г.Шевченка. Ми маємо з нього вчитися берегти й ширити українське слово незалежно від того, куди занесе нас доля…
Зворушливим моментом, який закарбувався в пам’яті Федора Васильовича, було те, що по закінченню свята всі присутні встали і заспівали «Заповіт» Т.Г.Шевченка. На моє запитання, чи не було бажання залишитися там, за океаном, відповідає:
– Чого я там маю бути? Я тут жив, родився. Тут мої діди, прадіди. Сьогодні живемо з дружиною однією надією – закінчити свій життєвий шлях на рідній землі.
Ось такий він, скромний та творчий, небайдужий та патріотичний Федір Швець. Нехай же духовна благодать торкається і надалі його пера, буде таким же світлим розум, а здоров’я ще вистачить на багато років життя. Бо ще не дописані сторінки його долі…
