Поляка Гната Вовчика у 43-му спас український священик із села Городок. ІСТОРІЯ

У Городку на Волині досі живе рідня поляка Гната Вовчика, якого в 1943 р. урятував український священик.

Літо 1943-го розділило їхню сім’ю назавше. Просто дивом уцілів у вирі подій, які тоді охопили волинські села, поляк Гнат Вовчик із села Городок на Маневиччині. Коли до Гната Вовчика прийшли упівці, щоб забрати його на допит, із сусідньої хати вийшов місцевий український священик. Саме він став за поляка горою і зберіг йому життя.

Як з’ясувалося, нащадки Гната Вовчика досі живуть у Городку, пише “Волинський Монітор”.

Знайти родичів Гната Вовчика

Городок нині – добротне село. Тут непогана інфраструктура і традиційно багато лісників, бо громада тримається на лісгоспі. Тут, як і в більшості волинських сіл, до Другої світової війни мешкали не тільки українські родини, а й польські. Останні переважно вчителювали, мали землю й на ній господарювали.

У 1939 р. подули совєтські вітри – і частина місцевих поляків вибралася з села на територію Генерал-губернаторства. У 1943 р. решта поляків виїхала у Пшебраже. Усі, крім сім’ї Гната Вовчика. Той гарно господарював, недавно одружив першого сина, мав онука й не хотів зриватися з місця.

Ось як про це згадував старожил із Городка Микола Мишковець у книзі Івана Пущука «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років» (у 1943 р. йому було 14 років):

«Усі поляки із села вибралися. Всі, крім однієї сім’ї Гната Вовчика. Тоді в село прийшли бандерівці, його арештували. Вийшов із сусідньої хати священик український. Став їх просити, щоб вони йому нічого поганого не робили, бо він нікому нічого не винен, нікому ніякого зла не зробив. Його відпустили. І ця польська сім’я залишилася в селі».

За словами Миколи Мишковця, ніхто з Вовчиків до Польщі так і не виїхав. Як виявилося, історія цієї родини склалася трохи інакше.

Батька пошкодували бандерівці, сина вбили комуністи

Знайти Вовчиків у Городку було легко. Такі тут справді є: одна-єдина сім’я. Однак про те, що вона має польське коріння, знає далеко не кожен із місцевих.

Чистеньке обійстя. Бубнявіють вишні. На дверях – замок.

«Ви там дивіться, бо її може й не бути. Хоч то вже і старша жінка, але ще молоко в Маневичі на базар возить», – підказували сусіди.

Господиню ми все-таки знайшли. Вона саме поралася у хліві біля корови. «Ганна Вовчик – то ви?» – питаємо одразу. «Ну, я…» – поправляє хустину, спирається на вилки, якими щойно гній викидала. За мить ми розуміємо, що знайшли, кого шукали.

Ганна – невістка Гнатового внука. Жінці уже за 70.

«Чоловік мій справді був із поляків. Петро Вовчик. Народився він тут, у Городку. Мати в нього була українка, а батько – поляк. Правда, з Вовчиків осталася то но я та діти з онуками», – розповідає вона.

Живе сама. Чоловіка вже поховала. І хоч насправді з історії його родини Ганна знає не так і багато подробиць, але про те, що сталося із Вовчиками у Другу світову, в цій сім’ї переповідають із покоління в покоління.

Гнат Вовчик був дідом Петра Вовчика. Як і коли поляк опинився на Волині, невідомо. Із місцевими селянами-українцями жив у злагоді. Саме тому і стали вони на захист Гната у 1943 р.

Хто саме врятував родину Вовчиків у 1943 р. і за яких обставин, Ганна не пригадує. Чула чи то про священика, чи то про сільського вчителя.

«У Гната було кілька дітей: два сини і дві дочки. Так, спершу він остався в Городку, завдяки тій добрій людині вцілів. Я не знаю чому, але потім вони таки виїхали до Польщі. Тут у Городку лишився тільки його старший син Іван. Ото і є батько мого чоловіка. Як його не просили, він не схотів їхати. Просто інші діти були ще малі, а Іван уже старший, у нього на ту пору вже був навіть син. Отак розказували…» – каже вона.

Іван, син Гната Вовчика, лишився в Городку, однак зовсім скоро його забрали на фронт.

«То так вийшло, що він того Петра з його мамою все одно покинув, бо мусив іти до рускіх. Навіть вернувся вже з фронту. Але прийшли совєти і забрали його з хати. Куди і чого – ніхто не сказав. Ми так думаємо, що його вивели і чи в тюрму яку засадили, де його вбили, чи одразу розстріляли, бо більше його ніхто не бачив», – зазначає Ганна Вовчик.

Рідним Івана Вовчика досі дивно, чому його офіційно вважають загиблим на фронті. Кажуть, після війни Івана внесли у списки земляків, які загинули на війні.

«Мій Петро в тому не дуже розбирався. Він тільки но в 1941-му народився. А мати його, Ярина, видно, не дуже то й розказувала. Ми завше думаємо: і хто його в той список записав? Але його весь час згадують на 9 травня біля пам’ятника. І фамілія там є. От бачте як: священик шкодував, бандерівці шкодували, а комуняки забрали – і все…» – задумалася Ганна.

Йдемо до монумента в центрі Городка. Місце для вічного вогню. Солдат у бронзі. А за спиною в нього дуже символічно і промовисто – хрести на куполах місцевої церкви… Так, напис «Вовчик Іван Гнатович» є на гранітній плиті «в ногах» солдата. І якщо його справді розстріляли «комуняки», як каже жінка, то приписати Івана Гнатовича до «жертв фашистів» – цинічно до болю.

«І наші поляки раділи не менше»

Рідні не змирилися з тим, як їх розкидала війна. Найперше з Польщі став пробиватися до Івана Вовчика та його сина рідний брат. Саме він написав запит у якесь відомство в Москву, щоб добитися дозволу зустрітися з рідними в Україні.

Ганна Вовчик пригадує найпершу й довгождану зустріч у родині. Вона відбулася саме в Городку, на початку 70-х.

«І тут раділи, і наші поляки раділи не менше, бо дуже хотіли побачитися. Після того вони приїжджали часто. Потім все просили дати запрошення їм, щоб сюди приїхати і щось тут на базарі в Маневичах продати (хустки, наприклад). То вже зараз Польща багатша, а тоді жили вони геть бідно», – розповідає Ганна.

Їздили до Польщі й діти Петра Вовчика.

«Років 15–20 тому ще була жива сестра дідова Нюся. Тепер вже є їхні діти, внуки, правнуки, хоча давно з іншими прізвищами, це ж скільки часу пройшло», – пригадує син Петра Вовчика Валерій.

Кілька років тому під час поїздки до Польщі, він заїжджав до своєї польської рідні. Хоча нащадки Гната Вовчика спілкуються не дуже тісно, та все ж із покоління в покоління міцно тримаються за тоненьку ниточку, яка з’єднує дві частини колись однієї сім’ї, розлученої в 1943 р.