Після інсульту в зоні АТО заново вчився ходити та говорити

Після закінчення середньої школи Олександр за настановою свого брата вступив у Волинську духовну семінарію УПЦ КП. По завершенню нав­чання сану він не отримав, через те, що був неодружений. Але про це не шкодував, бо вже за півроку зрозумів, що така доля не для нього. Того ж року був призваний на строкову службу у війська протиповітряної оборони у м. Севастополь, – пишуть на сайті районної газети “Нова Доба”.

Повернувшись додому, разом із братом допомагав батькам по господарству, деякий час працював сторожем у ТзОВ “Баффало”, поки не одружився з дівчиною із с. Будки.

Коли я спитав у пана Олександра коли його мобілізували, він спокійно відповів, що треба спитати дружину, бо після інсульту не все пам’ятає. Мене це трохи спантеличило, бо зовні мій співрозмовник виглядав цілком здоровим. Тож далі до розмови долучилася дружина атовця Христина Леонідівна.

– Одружилися ми у 2009 році і Сашко перейшов жити до мене у с. Будки, в будинок, де колись мешкали мої дід та баба, – розповідає жінка. – Його ще під час першої хвилі мали забрати. Якось о 4-ій годині ранку до нас прийшов сусід і сказав, щоб чоловік  терміново з’явився у військкомат. А він постій­но наголошував, що втікати не буде. Хоча я, маючи на руках двох малолітніх дітей, дуже переживала. Тож він зібрався і поїхав у Маневичі, але партію хлопців вже відправили. У військкоматі йому сказали “сиди на сумках…”, а фактично він ще на рік лишився вдома. Молодшій доньці тоді ще не виповнилося 5 місяців.

Під час 3-ї хвилі мобілізації, на третій день Водохреща, працівники військкомату разом із сільським головою зайшли у двір Борщевичів, які саме збирались у с. Новосілки.

– Олександр вийшов із будинку і каже: “Це, напевно, по мене” і без зайвих  розмов взяв повістку, – пригадує очільник громади Галина Цикалюк.

Спочатку Олександра направили на Яворівський полігон. Потім був прикомандирований до 1-ї Чернігівської танкової бригади, яка базувалася у смт Гончарівське Чернігівської області, зенітником. Вже за кілька днів разом із побратимами облаштовувались поблизу Хлібодарівки Донецької області. Потім дислокувались в лісі біля Мар’їнки, а перед хворобою – виконували бойо­ві завдання поблизу Курахового.

– Пам’ятаю дещо, і то якимись моментами та уривками, – говорить Олександр Трохимович. – Пригадується, що виїжджали та стріляли по безпілотниках, а наступного дня там були представники ОБСЄ. Жили в палатках, будували бліндажі.

–  Дзвонив додому часто і в основному вночі, – говорить дружина. – Особливо нічого не розповідав, говорячи, що “менше знаєш, то краще спиш”. Та й коли приїжджав у відпустку, то на цю тему волів не балакати.

Читайте також: Війна України з Росією. Як «гібридність» присипляє націю.

Як розповіла пані Христина, вже під час розмови із лікарем дізналась, що хвороба у Олександра була вродженою, а те що перебував у зоні АТО (нерви, стреси), просто пришвидшило процес. Інсульт (лопнула аневризма) стався у листопаді 2015 року, після того як військовослужбовець повернувся із відпустки. Перед заступанням на пост йому стало зле. Викликали швидку, завезли в Курахове, а потім в Дніпропетровськ, де і встановили, що це інсульт. Згодом лікувався у Львові, Чернігові, Києві, Луцьку.

– Як тільки зробили операцію, було дуже тяжко дивитися на все це, – схвильовано говорить Христина Леонідівна. – Бувало, що спокійно щось говорить, а потім через кілька хвилин таке починає розповідати, що мурашки по шкірі бігають. Вже з часом став приходити до норми, перебуваючи під постійним моїм контролем, бо куди він, туди ж йшла і я.  Ми взагалі думали, що він і на ноги не встане. Нічого не розумів, не говорив, не пив, не їв. Доводилось  годувати, переодягати, потім заново вчилися ходити, говорити. І це десь тривало півтора місяці. Добре, що допомагала його сестра, яка приїжджала із Луцька. Але помалу справлялись.

Комісували бійця лише 6 квітня 2016 року, тоді ж демобілізувалася решта його побратимів. Призначили військову пенсію по третій групі, виплатили матеріальну допомогу.

Нині Олександр перебуває вдома, трошки займається із дружиною домашнім господарством. Хоча більшість обов’язків все ж лежить на господині. За отримані кошти купили мотоблок, зробили невеликий ремонт у будинку, прибудову. Приємно, що не залишились осторонь добрі люди. Коли подружжя мало намір збудувати хлів, хлопці, що відвідують місцеву церкву ХВЄ, не взявши жодної копійки, допомогли звести стіни. Дах безкоштовно змайстрували чоловіки із будівельної бригади, де колись працював Сашко.

– У минулому році я іноді їздила на роботу у ТзОВ “Хайберрі”, – продовжує дружина атовця, – оскільки найтяжче вже позаду, то чоловіка вже можна залишати і знову йти на роботу. Хоча аневризма з’явилась знову і може  дати знати про себе  будь-коли.

Тішать  подружжя  двоє доньок – Яна, яка навчається у 2-му класі, і чотирирічна Катя. Заради їхнього щасливого майбутнього та мирного неба над головами і пожертвував Олександр своїм здоров’ям.

Сергій ГУСЕНКО.