Пам’яті снайпера із Оконська, який любив схід сонця, пшеничні поля та просто жити
Вже понад рік минуло з того часу, як зупинилося серце уродженця с. Оконськ Олександра Гнатовича Ткачука, у мирному житті механізатора, а в час проведення АТО – снайпера військової розвідки військ спеціального призначення Національної гвардії України. Серце, яке боліло не тільки за долю країни, а й за кожен колосочок знівеченого вибухами хлібного поля, пише районна газета “Нова доба”.
«Тепер я не фотографуюся з хлопцями… Спостерігаю, яка краса, як сходить сонце. У мене багато знімків пшеничного поля. Годинами дивлюся, як вітерець колише пшеницю. На моїх очах набирається сили колос. Дозріває, міняє колір. Я механізатор, люблю ниву, хочу збирати врожай, зустрічати сонце, милуватися світом, просто жити… Але не дають… Боюся, що така ситуація затягнеться надовго», – ці слова сестра Таїсія почула від свого брата Олександра, коли він прийшов у відпустку під час служби в АТО. А в його телефоні було мало воєнних світлин. На більшості фото – краса сходу і заходу сонця, налите колосся пшеничного поля.
Олександр Ткачук народився в Оконську. Закінчив там початкову школу, потім навчався в Маневицькій ЗОШ № 2, а вже випускником 9-го класу був у своїй рідній новозбудованій Оконській школі. Професію тракториста хлопець здобув у Маневицькому професійно-технічному училищі. Далі – строкова служба у Київській області в спецназі. Групу строковиків готували для виконання різних військових завдань. Кожен відповідав за певну ділянку роботи. Олександр найкраще володів зброєю, запис у військовому білеті – снайпер військової розвідки. За час служби зарекомендував себе відповідальним, товариським, дисциплінованим. Там він зустрів своє кохання, одружився і лишився жити у с. Козинці Бородянського району, працював механізатором у науково-дослідному інституті картоплярства в м. Немішаєве.
28 серпня 2014 року Олександр зателефонував рідним в Оконськ і повідомив, що він у військкоматі.
– Чому ти сам пішов? У тебе ж сім’я, син! – в розпачі спитала сестра Таїсія.
– «У кожного сім’я, діти. Біда у нас… Моє місце там…», – відповів брат, який став ще більш впевненим у правильності свого рішення після того, як почув від працівників військкомату, що таких людей, як він, вони шукають по всій країні.
Потім був місяць посиленої підготовки у військовій частині піді Львовом – і на схід.
– Не встигли зайняти позиції під Вуглегірськом – потужний обстріл, і перші втрати в батальйоні. Почалося пекло війни… Домовилися передзвонювати хоча б по кілька хвилин зранку і ввечері. Які то були дні… Одна думка: «Як він там?», – ділиться болючими спогадами Таїсія Гнатівна.
Новини переглядала по всіх каналах, по карті відзначала, де був брат. А чи знала, де він? Лише відчувала, що там, де дуже гаряче. Якось він стурбовано сказав: «Сусідній блокпост знищили, горіла земля… У нас боєприпасів залишилося на півгодини. Якщо не підійде підмога, нас не буде…» Я впала на коліна перед іконами і молилася. Просила Бога, усіх святих вберегти наших воїнів. Коли збігла година, не помітила. Аж дзвінок: «Ми врятовані, підійшла регулярна армія, а ми в інше місце відійшли» – ці спогади написала сестра Таїсія в присвяченому братові нарисі «Тільки залишися живим…», який був надрукований в газеті «Нова доба» 12 листопада 2016 року.
Виконував Олександр Ткачук бойові завдання в Луганській та Донецькій областях. На всі питання рідних, Олександр здебільшого відмовчувався, переводив розмову на інше, або ж казав: «Ми не маємо права нічого розповідати». Знали тільки, що позивний у нього був «Борода», щоразу, виконуючи завдання як снайпер групи військової розвідки, він дотримувався чітких інструкцій. Часом йшов зі своїми хлопцями, часом – із зовсім чужими, знаючи лише позивні і те, що необхідно кожному зробити.
Коли Олександр приїхав під час відпустки до сестер Таїсії та Людмили в Оконськ, всі зауважили, як він змінився: нічого не розповідав, був весь час задуманим, відводив погляд убік. Лежав на дивані і переглядав телеканали. Падав листок з вазона – він схоплювався на ноги. Спати не міг.
– Якось дивився новини і почув про те, що в районі Вуглегірська вороги застосували танки. Він добре знав ті позиції. Вмить спалахнули спогади про бій у тому районі. Стався нервовий напад. У поліклініці сказали, що він хоче уникнути служби в армії. Такі слова боляче ранили його… – з гіркотою згадує сестра Таїсія.
А далі – знову АТО. Знову звиклий стрічати світанки на полі в кабіні трактора Олександр зустрічав їх на війні. Війні, в якої вимолили його рідні. Та нікому не вдалося вберегти Олександра від смерті. Через два роки після демобілізації зупинилося серце учасника бойових дій. Біль втрати і досі ятрить душі його рідних. Тридцятивосьмирічним пішов він із житття. Недосіяв, недожав, недорадів, недокохав…
Юлія Музика
Фото із сімейного архіву Ткачуків.
