Назви вулиць. Кого вшановують маневичани?

Згідно із прийнятими законами про декомунізацію, в Україні слід перейменовувати вулиці, які носять імена осіб, причетних до організації Голодомору та політичних репресій, а також тих, хто боровся проти української державності. 10 жовтня Маневицька селищна рада винесла на місячне публічне обговорення пропозицію щодо перейменування 17 вулиць і провулків у райцентрі.

Найменування вулиці іменем конкретної особи – особливий вияв визнання заслуг і увічнення пам’яті. Хто з цієї позиції є героями жителів Маневич?

Якщо ви ознайомитеся з планом селища, зрозумієте, що хрещені батьки вулиць райцентру, зберігаючи радянську традицію увіковічнювати імена комуністичних вождів, найбільше кохалися в російській класичній літературі та воєнній історії радянського періоду. На 25-му році української незалежності Маневичі вшановують імена Карла Маркса, Енгельса, Крупської, Кірова, Калініна. Цікаво, що завадило селищній владі, перейменовуючи 1992 року вулиці ім. 60-річчя СРСР та Леніна на Незалежності й 100-річчя Маневич, відмовитися й від цих одіозних імен?

Про літературні вподобання свідчать назви вулиць Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Гоголя, Тургенєва, Толстого, Крилова, Горького, Маяковського, Островського.
З українців у Маневичах знають і шанують Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Павла Загребельного, композитора Володимира Івасюка.

З цієї когорти талантів ініціаторам перейменувань найбільше не сподобався Микола Островський, автор радянської культової книги «Як гартувалася сталь». Хоча, впевнена, що більшість про головного героя твору Павку Корчагіна дізналася не з книжки, а з однойменного кінофільму. Як на мене, то, виходячи з вищевказаних законів, скоріше треба було б відмовлятися від Маяковського, який стверджував: «Ленин – жил, Ленин – жив, Ленин – будет жить», а не від Островського з його закликом прожити життя так, «чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жег позор за подленькое и мелочное прошлое…».

До речі, в Інтернеті ви знайдете дуже цікаву статтю Івана Лучука «Чи потрібен нам Микола Островський?». Дозволю собі невелику цитату: «Романом про Павку зачитувалися цілі покоління китайців, і далі цей твір там вельми популярний і сливе актуальний. Його афішують на всі заставки. У 2000 році, для прикладу, китайці зняли кінофільм для свого телебачення за романом «Як гартувалася сталь». Залучивши українських акторів, знімали цей фільм в Україні, переважно в Боярці… Тож якщо Микола Островський в Китаї асоціюється з Україною, то, можливо, варто й у нас його не зовсім забувати, а бодай поглянути на його постать у новому вимірі».

А тепер скажіть, що для ровесників української незалежності говорять прізвища Чапаєв, Щорс, Котовський, Пархоменко, Будьонний? Знову ж таки, якщо ти не кіноман, то нічого про цих людей, імена яких носять маневицькі вулиці, не скажеш, бо ж на шкільних уроках історії сьогодні про цих червоних командирів громадянської війни 1917-1922 років не розповідають.

Легендарний герой громадянської війни Василь Чапаєв – уродженець Самарської губернії, командир 25-ої дивізії Червоної Армії, який воював на Уралі і в Поволжі і життя якого трагічно обірвалося 5 вересня 1919 року, жодного стосунку до України не має.

Комбриг 1-ої Української радянської дивізії Микола Щорс брав участь у розгромі військ Директорії УНР під Черніговом, Києвом і Фастовом. Загинув у серпні 1919 року в боях із союзною армією УНР і ЗУНР на Житомирщині.
Григорій Котовський 17 листопада 1921 року на чолі 9-ої кавалерійської дивізії взяв безпосередню участь у битві під Базаром, у якій більшовики завдали поразки Волинській групі Армії УНР (командувач – генерал-хорунжий Юрій Тютюнник).

Луганчанин Олександр Пархоменко – один з найбільш шанованих героїв революції в СРСР, учасник громадянської війни, брав участь у подавленні махновського руху.

У радянсько-польській війні, зазнавши поразки у боях з армією Пілсудського, під час відступу вояки Першої кінної армії (командир – Семен Будьонний) вчинили численні єврейські погроми в Україні.

Про воєнне лихоліття 1941-1945 рр., яке добре пам’ятає старше покоління, нагадують вулиці, названі в честь Ватутіна, Слупачика, Хакімова, Єршова, Кожедуба, Янчишина, Бринського, О.Кошового, Собесяка. Сюди також відносяться Партизанська та Червоноармійська. Лише три з цих вулиць хочуть перейменувати – О.Кошового, Бринського й Червоноармійську. По-перше, вибір абсолютно незрозумілий. По-друге, що ми хочемо цим сказати: не було війни, як такої? Не з тими воювали? Пропонуємо відректися від батьків, дідів-фронтовиків, які побороли фашистську коричневу чуму? «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», – писав Олександр Довженко.
Як відомо, заперечувати легко, важко щось придумати нове й оригінальне. Чи не тому найновіші маневицькі вулиці називаються безпретензійно Ягідною, Лісовою, Грибною, Моховою, Яблуневою, Східною? А весь новий житловий масив із чотирьох вулиць має назву Західна!!! Бракує героїв? Чи фантазії?

Допомогти дати назви вулицям ми попросили маневицьких старшокласників. Молоде покоління хоче, аби у селищі були вулиці Свободи, Степана Бандери, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського, Героїв Небесної Сотні, Андрія Снітка, Героїв АТО, Ліни Костенко, вул. Знань…

У дискусії щодо перейменування важливим є фінансове питання. Ось що з цього приводу зазначає радник з правових питань Центру досліджень визвольного руху, адвокат Сергій Рябенко: «Людям кажуть, що для перейменування вулиці потрібно багато грошей та слід негайно змінити документи. Це не так.Після перейменування громадянам не потрібно спеціально змінювати жодних документів. Юридичні особи зможуть це зробити при будь-якій зручній для них нагоді. Фактично, вся вартість перейменування – це кошти, витрачені на виготовлення нових табличок та дорожніх знаків з покажчиками. Це недорого для місцевих бюджетів, і можна зробити силами меценатів та волонтерів».