Історія військового – батька шістьох дітей з Колківської громади

36-річний Євген Головчак із с. Криничне Колківської громади за два дні до звільнення зі служби підірвався на міні.

Дружина загиблого захисника Любов Головчак поділилася історією знайомства і одруження з Євгеном та розповіла про рішення чоловіка йти захищати свою родину від окупантів, пише Українська правда. Життя.

ЩЕ ДО ОДРУЖЕННЯ ЄВГЕН МРІЯВ МАТИ БАГАТО ДІТЕЙ

Любов Головчак розповідає, що день, коли вона вперше побачила свого коханого, досі у неї перед очима. Євген проживав у селі Криничному на Волині, а жінка – у селі Кортеліси цієї ж області. Він служив у армії разом із її двоюрідним братом, і той дав йому номер телефону Люби. Так вони і познайомилися.

«Часто за нашими розмовами телефоном непомітно минала ціла ніч. А коли через дев’ять місяців я вперше його побачила, у мене ніби земля пішла з-під ніг. Я закохалася у нього з першого погляду. Мені тоді було 18 років, а йому 20», – пригадує жінка.

З того часу закохані практично не розлучалися. А коли справа дійшла до одруження, вирішили просто розписатися.

«Він навіть обручки не міг мені купити, бо не було коштів. Але я і без неї прожила з ним 16 років і завжди відчувала себе «за чоловіком» – коханою і захищеною, як за кам’яною стіною», – розповідає 34-річна Любов.

Євген ще до одруження мріяв про багатьох дітей. Мрія збулася – у пари народилося шестеро діток – троє хлопчиків і троє дівчаток. Нині найстаршому сину Віталію – 16 років, Катерині – 14, Артему – 13, Стасу – 11, Аліні – 8, а Світланці в березні виповниться 3.

Любов згадує, що чоловік дуже радів появі кожної дитини, як уперше. До служби у війську їздив на заробітки – то в Польщу, то до Києва. Але на довго намагався не залишати родину.

«Чоловік завжди багато часу приділяв малюкам – бавився з ними, навчав грати на гітарі. А коли ті почали підростати, привчав до праці. Бо й сам був господарем із «золотими руками» – усе в нього було до ладу – і в хаті, і по господарству. Він навіть трактора сам сконструював, яким досі користується його сім’я», – продовжує Любов.

«ВИХОПИВ СВОЮ ПОВІСТКУ У СТАРОСТИ СЕЛА…»

Коли почалася повномасштабна війна, староста села принесла повістку Євгену додому.

«У нас в селі носили повістки з хати в хату. Староста села принесла і моєму чоловіку. Я тоді стала плакати, у нього ж шестеро малих дітей! Тоді староста пішла з нашого двору разом з тією повісткою.

Чоловік почав мене втішати, мовляв, якщо він не піде, то окупанти прийдуть сюди і всіх вб’ють. Тоді сів у авто, наздогнав жінку і вихопив з її рук той клятий папірчик. Мене чоловік заспокоїв, що його направлять десь близько служити. А вийшло навпаки, його направили у саме пекло», – розповідає жінка.

Євген намагався телефонувати дружині кожен день. Дуже переживав за старшого сина Віталія – у нього якраз вирізали пухлину на нозі. Сам же ніколи не розповідав рідним, де саме знаходиться і як йому важко.

Після трьох місяців служби чоловіка відпустили додому на 10 днів. Тоді батько майже не відходив від сина Віталія, бо перший час після операції хлопець не вставав з ліжка. А ще навідав усіх своїх рідних братів, їх у нього аж п’ятеро. 

Євген і не знав, що поки він воює, дружина робить усе можливе, аби повернути його додому.

«Я подала в суд, але програла. А коли набув чинності закон щодо додаткових підстав звільнення з військової служби під час воєнного стану, я подзвонила до начальства свого чоловіка і скинула всі документи, що він багатодітний. Мені відповіли, що в понеділок документи підпишуть і чоловік буде вдома», – розповідає жінка.

Але до понеділка Євген не дожив два дні, в суботу підірвався на міні. Усього на війні він пробув сім місяців.

ВЕСЬ ЧАС НАБИРАЛА ЙОГО НОМЕР, ДОКИ НЕ РОЗБИЛА МОБІЛЬНИЙ

Коли на подвір’я зайшов чоловік у військовій формі, Люба одразу зрозуміла, яку звістку він приніс. Спочатку у жінки був шок, а потім вирішила, що це якась помилка і її Євген живий.

Весь час телефонувала чоловіку на мобільний, але відповіді не було. Якось навіть розбила свій телефон…

«Зрештою цей день настав – я поїхала на упізнання в морг у Луцьк, куди його привезли. Так, це був мій Євген – такий худий, на руках і лобі – рани. Я навіть попрощатися з ним не могла, бо після загибелі була вже п’ята доба. Вдома домовину ми не відкривали.

Коли його привезли додому, наша найменшенька Світланка прибігла і почала кричати «Тато!». І стала лізти на домовину. Усі діти дуже плакали, але похорон я не пам’ятаю, наче в тумані все було. Знаєте, я до цього часу не можу дивитися на військових, у мене серце розривається», – продовжує жінка.

8 лютого буде рік і чотири місяці, як загинув Євген. Його дружина каже, біль не стихає, стає все нестерпнішим.

«Хоча до життя без нього чоловік підготував мене вже давно, навчив і дрова пилкою різати, і косити, і на тракторі їздити, і кермувати. Навіть машину купив, коли прийшов у відпустку», – пригадує Любов.

Нині за господаря у родині – найстарший Віталій. У своїй кімнаті хлопчина почепив прапор, яким була накрита домовина тата. Почав читати Біблію і втішає маму, коли та плаче.

Любов часто навідує могилу чоловіка та щоразу приносить квіти.

«Виллю душу перед ним, поговорю, і на серці на мить стає легше», – каже жінка.

Вона додає: кілька разів Євген приходив до неї снах. У одному з них вона кликала його додому поїсти, а він ніжно їй відповів:

«Ні, кохана, я не можу. Мені так добре тут…»