Ірина Котлицька – солістка обласної філармонії

«Маневицьким соловейком» називають Ірину Котлицьку шанувальники її таланту. Випускниця Національної музичної академії України ім.П.І. Чайковського, лауреат всеукраїнських, міжнародних конкурсів, талановита маневичанка рік провела у пошуках робочого місця. І ось наприкінці серпня їй надійшло запрошення на посаду солістки Волинської обласної філармонії.

Наша розмова з Іриною відбулася наступного дня після цієї приємної звістки.

— Ірино, маневицька районна сцена пам’ятає тебе дівчинкою, що в супроводі бандури виконувала українські народні пісні. Сьогодні ти досвідчений виконавець, у репертуарі якого різножанрові твори. Твоє високе сопрано брало в полон серця слухачів Білорусі, Польщі, Литви, Лівії.

— Найперше своїм успіхом я завдячую педагогам-наставникам. Моїм першим учителем по класу бандури стала Ліна Григорович Марич. Потім було навчання у Волинському державному училищі культури і мистецтв, після якого я стала студенткою Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського. До речі, в академії двічі отримувала диплом з відзнакою – і бакалавра і магістра.

— Твій сольний виступ – окраса будь-якого концерту. Твоєю помічницею є бандура. Чому ти вибрала саме цей музичний інструмент?

— Ще другокласницею я зі своєю подружкою пішла в музичну школу і без відома батьків записалася у клас скрипки. Але в той час батьки з певних причин не змогли написати заяву. Я поплакала і змирилася. У шостому класі я захотіла грати на фортепіано. Після прослуховування голосу Микола Адамович Богайчук порадив йти мені в бандуристки.

—Коли ти придбала власний інструмент?

— Мені його купили батьки, коли я навчалася на третьому курсі училища. Сьогодні купити хорошу бандуру проблематично. Нам пощастило – моя бандура, хоч і була в користуванні, після ремонту виглядає бездоганно. Я не уявляю сьогодні без неї свого життя.

— Цікаво, яка її вага?

— Дев’ять кілограмів.

— Отож бандуристці ще треба мати здоров’я, щоб носити з собою такий важкий інструмент.

— Звісно, але для мене це зараз не проблема, бо часто цю функцію виконує чоловік.

— У подружжі ви вже рік. Не розчарувалися?

— Наші з Петром відносини перевірені часом. До весілля ми шість років зустрічалися. Познайомилися, коли навчалися в училищі — я в музичному, а він в міліцейському в Сокиричах. Я відразу ж попередила: поки не здобуду вищої освіти, про заміжжя не може бути й мови. Отож, чекаючи на мене, Петро теж закінчив вуз у Івано-Франківську.

— Ірино, давай повернемось до твоєї творчої біографії. Я чула у твоєму виконанні українські народні пісні, арії з опер, сучасні твори. Що тобі найбільш до душі?

— Все, що співаю, люблю. Я була солісткою в консерваторії, двічі давала сольні концерти. Після закінчення навчання хотіла працевлаштуватись у столиці. У пошуках роботи провела рік і весь цей час брала уроки з вокалу у викладача, який вів мене в академії, Володимира Андрійовича Миркотана. Так от, Володимир Андрійович стверджує, що мій голос після академії почав звучати ще краще.

— Все-таки конкурси, сесії впливають на психічно-емоційний стан студентів. А зараз ти, як вільна птаха, туму й голос високий і чистий. Ірочко, на перших етапах конкурсу «Голос країни» ми бачили тебе в рекламному ролику.

— Так, на перший тур конкурсу надійшло 10 тисяч анкет-заявок. Журі для прослуховування відібрало 4 тисячі чоловік. Кожного дня прослуховувалось 100 осіб. Я співала «Соловейка» і «Спаь мені не хочеться». Костянтин Меладзе запитав, чи можу виконати щось сучасне. Я відповіла ствердно. Мій відбірковий виступ дуже сподобався конкурсантам — вони так щиро аплодували.Я була впевнена, що пройду в наступний тур, але, на жаль, через кілька днів отримала відмову. Після цього прийняла остаточне рішення повернутися додому.

— Мені здається, що призначення в обласну філармонію значно пришвидшило твій виступ в обласному драмтеатрі на урочистостях, присвячених 20-річчю Незалежності України. Після того, як ти виконала «Лукашеві сопілку» (сл. Й. Струцюка, муз. А. Кос-Анатольського), у залі довго не стихали оплески й вигуки «браво!»

— Можливо, й так. Саме 24-го серпня мене повідомили, що я буду працювати у філармонії.

— Ми щиро за тебе раді й зичимо нових творчих здобутків.

— Дякую

Розмову вела Ала Бубнюк. Матеріал газети «Нова Доба»