Герої не вмирають: Андрій Снітко накрив собою гранату, урятувавши від смерті товаришів

Цьогорічні святкові дні – День Державного Прапора та День Незалежності – на Волині стали днями жалоби. Від руки ворога загинув ще один справжній син української землі, боєць батальйону спеціального призначення «Азов» з позивним ім’ям «Хома» маневичанин Андрій Снітко. Із героєм, який врятував життя своїм побратимам по зброї ціною власного, волиняни прощалися протягом двох днів у Луцьку та в Маневичах.

За свої вісімнадцять років Андрій Снітко пережив стільки, скільки, можливо, переживав далеко не кожен дорослий чоловік. З’явився хлопець на світ у с. Гораймівка Маневицького району. Так сталося, що Андрію не довелось звідати батьківської уваги, оскільки його виховувала лише мати Галина Снітко. За свідченням Гораймівського сільського голови Анатолія Снітка, який проживав по-сусідству, Андрій був здібним, працьовитим хлопчиком. Коли навчався у п’ятому класі мати померла і він залишився круглим сиротою. Деякий час проживав у хресної Світлани, поки не потрапив у прийомну сім’ю в Маневичі.
Раїсу Миколаївну Халик, названу матір, доля також не балувала. Довелось їй у свій час поховати двох чоловіків, після чого вона залишилась із чотирма дітьми – кровними Євгенією та Анастасією та прийомними (дітьми другого чоловіка) Іваном та Іванкою. Мама Раїси Миколаївни Онисія Сергіївна Фіщук також разом із трьома своїми виховувала двох прийомних дітей свого чоловіка.
– Перед тим як їхати у Гораймівку на зустріч із Андрієм, дуже вагалася, зверталася за допомогою до Бога, – говорить Раїса Халик. – Та одна жінка із Нововолинська, яка також виховувала прийомних дітей, сказала: «Раз так є, то так і має бути, адже Бог в цьому житті нічого просто так не посилає і не дає».
Вперше Раїса Миколаївна побачила Андрія, коли той йшов із уроку фізкультури. Він був настільки дрібненьким для свого віку (вага 28 кг, ріст 133 см), якими мають бути діти у першому класі. Андрій, звісно, хотів залишися жити у селі, та, почувши пояснення службовців у справах дітей, що цього не дозволяє закон, погодився поїхати погостювати в нову маневицьку сім’ю.
– На перших порах Андрій був неначе їжачок, – продовжує Раїса Миколаївна. – Як ми не намагалися говорити з ним, гратися, все одно не можна було його ні обняти, ні торкнутися. І хоча видно було, що йому хочеться до рідних, він залишився і влився в нашу родину. Йому було цікаво ще й тому, що було багато старших дітей, він до цього був єдиною дитиною в сім’ї. У нас жила велика вівчарка, якою вони разом з Іваном займалися.
Не відразу Андрій назвав пані Раїсу мамою, з його уст вилітало то «тьотка», то «Раїса Михайлівна», та однієї миті це все ж таки сталося.
– Одного літа дівчата збиралися на море, а в хаті повний розгардіяш, – пригадує пані Раїса. – Андрій, який гуляв на вулиці, вбіг в хату і щосили вигукнув: «Мамо!?». Вже й не пам’ятаю, про що він тоді казав. Але після цього почервонів, швидко зачинив двері і кудись побіг. А донька Анастасія говорить: «Мамо, я тебе вітаю з новонародженим».
Андрій почав змінюватися, ставати більш відкритим, коли через два роки в родині з’явився перший онук Даня. Андрій тоді був в санаторії. Він дзвонив і постійно цікавився малям, питав, який він. А коли приїхав, довго не відходив від маленького.
Андрій дорослішав дуже довго. Як і більшість підлітків, був максималістом, все на повну. Часто допомагав по господарству бабусі – мамі Раїси Миколаївни, сусідам Паламарям, у дворі яких практично виріс. Тягнувся й до господаря цієї родини пана Володимира, адже йому так не вистачало твердої батьківської руки. Спілкувався з братом пані Раїси Олександром та його сином.
Навчання давалось Андрію не важко. Аби хотів міг би бути відмінником. Мав феноменальну пам’ять. Як пригадує Раїса Миколаївна, щось прочитавши, він практично дослівно переказував. Коли навчався у 9 класі Маневицької ЗОШ № 1, гуртом обирали, де він продовжить навчання. Вибирали по тому, що йому підходить. До техніки ніяких нахилів не мав. А оскільки в дитинстві любив грати у футбол, вирішили, що вступатиме у СНУ ім. Лесі Українки на факультет фізичної культури. З того часу почав займатися спортом. Неподалік будинку, насипавши у мішок тирси, вішав його на дерево і тренувався як на боксерській груші (той мішок так і висить на дереві до сьогодні).
Коли відбувалися події на Майдані, Андрій також туди рвався. Та мати, яка хотіла вберегти сина, не пускала. Тоді він її послухав. Однак Женя, яка навчалася у Луцьку, сказала матері, що Андрій не ходить на заняття. Саме тоді він вирішив, що піде добровольцем в зону АТО, й почав ходити на тренування.
Разом із своїм однокурсником Сергієм Денисюком (позивний «Сократ) Андрій записався добровольцями у батальйон «Азов», нічого не сказавши своїм рідним. Андрію було лише 18 років. Його товариші з Маневич Петро Поліщук та Орест Шульга розповіли, що спочатку Андрій хотів поповнити ряди Збройних сил України через військкомат, але там йому відмовили. Та, хто не хоче чогось робити – шукає причину, а хто хоче – шукає спосіб. Тож, покинувши навчання, хлопці пішли боронити рідну землю і вже 24 травня залишили Волинь.
Для Раїси Миколаївни це був справжній шок. Спочатку вона намагалася залякати сина, мовляв, тебе виключать з університету і ти втратиш своє майбутнє, потім просто благала, просила, щоб написав рапорт, але нічого не допомагало. Він просто мовчав.
Час ішов, і матері нічого не залишалося, як прийняти вибір Андрія. Єдине, про що вона просила, щоб він приймав Боже благословення (рідні постійно замовляли молебень на захист у церкві). Він погоджувався і обіцяв про це поговорити, коли приїде додому. Також Андрій пообіцяв у серпні скласти іспити сесії.
Проте після однієї телефонної розмови Раїса Миколаївна зрозуміла, що вчитися далі Андрій все ж таки не буде. «Мамо, коли закінчиться війна, я залишуся тут. Бо тут для нас дуже багато роботи навіть без війни», – твердим чоловічим голосом сказав хлопець.
– В липні, так само, як колись, спонтанно назвав мамою, промовив «я вас люблю» і вибив, – зі сльозами на очах пригадує Раїса Миколаївна. – Мене це так стурбувало, але змоги довше поговорити потім якось не було. А вже в понеділок, перед своєю загибеллю, поговоривши майже з усіма (що траплялося дуже рідко), вже чітко сказав, що «я вас усіх дуже люблю, не переживайте я повернуся і все буде добре».
Андрія відпускали додому, але він, дізнавшись, що готується операція по взяттю Іловайська, не зміг залишити своїх товаришів-побратимів й вирішив відкласти поїздку додому. «Візьмемо Іловайськ, а тоді зможемо спокійно поїхати», – говорив Андрій «Хома».
– Під Іловайськом ми потрапили на загін «Мотороли» – одну з найсильніших ворожих диверсійних груп, – розповідає Сергій Денисюк «Сократ». – Я, «Хома» і «Аксьон» були автоматниками й входили у першу трійку нашої десятки. Оскільки у нас було легке спорядження, ми могли швидше за інших пересуватися, були свого роду першопрохідцями. Андрій же взагалі намагався завжди і всюди бути першим, і кожен бойовий виїзд був для нього неначе свято.
Трагедія сталася в обідню пору 20 серпня. Під час зачистки міста від бойовиків їхню групу закидали гранатами. Перша граната впала поблизу Андрія, він без вагань накрив її своїм тілом, урятувавши бійців, що знаходились поруч, від вірної смерті. Із їхньої трійки живим залишився лише Сергій Денисюк «Сократ», який отримав осколкове порання ноги.У суботу, 23 серпня, з бійцем батальйону «Азов» маневичанином Андрієм Снітком прощалися у луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі. 24 серпня чин похорону відбувся у Маневичах, де в останню путь 18-літнього героя проводжали його рідні та друзі, бойові побратими з батальйону «Азов», однокласники, вчителі, чимало небайдужих маневичан.
У прощальному слові його побратим сказав, що Андрій мав шалений дух до перемоги, вважав найбільшою для себе честю загинути за свою державу. Він додав, що віднині терористам не буде пощади, оскільки, коли вбивають одного, то українці множаться на сотні і тисячі. Андрій же спостерігатиме за ними із неба, назавжди залишившись в почесних рядах батальйону «Азов». А командування батальйону прикладе усі зусилля, аби представити його до найвищої державної нагороди Героя України посмертно.
На кладовищі лунало «Герої не вмирають!», «Слава! Слава! Слава!», на знак пошани тричі пролунали постріли із автоматів.
Світла пам’ять про нашого славного земляка назавжди залишиться у наших серцях.

Матеріали взяті http://nova-doba.at.ua/publ/ljudi_ridnogo_kraju/geroji_ne_vmirajut_andrij_snitko_nakriv_soboju_granatu_urjatuvavshi_vid_smerti_tovarishiv/4-1-0-731